А Чернігівка сниться…




18.11.1986 г. ликвидирован населенный пункт с. Черниговка (укр. Чернігівка) - снят с учета в связи с переселением жителей. (Из Википедии)

Як зараз бачимо ту сумну-пресумну довгу вулицю. Наче мати стара виглядає з-під козирка-долоні, чекаючи дітей. Квітнуть сливи, абрикоси. Вже шостий рік нікому куштувати їх плоди. Скільки зелені довкруг! Тільки людей немає. Як немає жодної хатини. Але вулиця, як мати, не втрачає надії.

Хоча Черніговки вже майже 6 років немає на карті району. Була і немає. Вмерло село, хоч учорашні його мешканці живуть і понині. Живуть хто де: як доля розпорядилася. В період марення гігантоманією було прийнято рішення і у нас в районі про перенесення чи може створення єдиного центру в Козирці.

Чому щастя Козирці всміхнулося? Та тому, що до лиману близько. Хотілося, щоб пляжились селяни, щоб мали можливість ходити по фермі в білому халаті, щоб молоко лилось рікою. Але нікого тоді не цікавило, яка ціна такому рішенню. І чи виправдає воно їх сподівання. Збудували нову ферму, обсадили її виноградниками і вигоняють тепер корів … на чернігівські пасовиська. Корови, може, й дійсно не постраждали, та люди…

- Забрали корів, розібрали ферму, - пригадує колишня її завідуюча Палагея Степанівна Телеван,- і залишились ми без роботи. Спочатку обіцяли, що машиною возитимуть на виноград. Було, вийдемо на вигін, простоїмо до обіду, та й розходимось по домівках. Пам’ятаю, як не погоджувались люди, коли дізналися про рішення, бо прекрасно розуміли, що це початок кінця. Початок матиме своє продовження і з часом не стане Чернігівки.

- Ви ніколи не замислювались, від чого пішла назва нашого села? Ще на початку 30-х років з Чернігівщини прибули сюди перші переселенці. Ліпили на хіп-хап земляночки і пускали коріння. З`явилися діти, онуки, вже й правнуки були в декого з приїжджих… Земля тут аж надто родюча. А люди роботящі були. Роботящі та веселі. Пам’ятаю, молодь довколишніх сіл у Чернігівку гуляти йшла. Тай не лише молодь.

Пелагея Степанівна витирає зволожені очі й продовжує:

- Як уміли ми раніше веселитись! Усім селом на Першотравень чи на День Перемоги. А обжинки як відзначали — справжнє свято було! І клуб ніколи порожнім не був. Уже телевізори давно в хати повлазили, а чернігівці все одно в кіно ходили. Старенькі такі, недужі, а прийдуть до клубу – де й хвороби дівались. Це я чесно. Без перебільшення. Ще навіть у 1970 році наша кіноустановка першість серед інших виборола. Мій чоловік тоді кіномеханіком працював. Саме того року одержав медаль ювілейну.

Нелегко було, чесно кажучи, розпитувати людей про їх минуле. Та ще й на кладовищі. Телевани саме поралися біля доньчиної могилки. Пелагея Степанівна все частіше змахувала непрохану сльозу і розповідала-розповідала…

- Як не на Дошці пошани, то в газеті чи по радіо-завжди хтось з чернігівських. Он і Григорій Петрунькін, що на рибкомбінаті зараз працює. І там його хвалять, і в нас поважали. Так не хотів чоловік покидати рідну землю! Просили адміністрацію господарства, щоб будинок йому в Козирці виділили. Так там відповіли. Що будинки тільки для переселенців. А він прекрасним ковалем був! Було, працює – замилуєшся. Тепер коваля немає в Козирці.

- А які хлібосольні були чернігівці: ні в кого ні воріт, ні замків на дверях. На фермі пораємось, аж тут собака гавкає, до кого гості пішли. Кожна з нас не лише свою собаку пізнавала, а й сусідську. Приємно й боляче згадувати. Ми й досі дружимо. Як зберемось на День Перемоги ось тут, на кладовищі, і згадуємо, згадуємо. Кожному Чернігівка сниться…

Жінка пригадує, як нелегко було після війни. По півгектра косили косою щодня під час жнив – така норма була. Фізично дуже втомлювались, а на ранок, зібравшись селом, забували про втому. Ні дитсадків, ні декретних відпусток — чотирьох дітей у полі народила Пелагея Степанівна.

І не так давно це було — жінці тільки шість десятків. Зараз – якась пустка і образа. До пенсії всього 4 місяця не доробила, бо не було вже біля чого доробляти. На виноград йти – здоров`я не дозволило.

- Грамот у мене багато, знаки і значки різні. Є медаль ювілейна, у 70-му разом з чоловіком одержували. Шістдесят років за плечима, а медалі «Ветеран праці» немає. Мабуть, через те, що 40 років стажу. Але я не медаль маю на увазі, а увагу, на яку тепер страшенний дефіцит. Як і на чуйність, на доброту, на радість від спілкування, на дружбу. Ми чужі в Козирці. І вона чужа нам. Але десь доживати треба. Діти всі у місті, а ми з чоловіком не змогли б без свого двора. Хоч і двір той на сільській мало чим схожий. Як купили хату, спробували, було, завести корівчину. Але шкода стало мучати худобу на прив’язі. А виганяти дуже далеко від нас той вигін.

- Виїдемо інколи з чоловіком в Чернігівку, на те місце, де хата стояла, де діти бігали, - посумуємо, погорюємо, та й по всьому. Здається, що якби була можливість повернути втрачене, то й друге дихання відкрилось би…

   

Раніше наш колгосп називався «Шлях до комунізму», - пригадує Василь Євдокимович Телеван. - І люди хороші господарство очолювали: не шкодували ні сил, ні здоров`я, аби тільки нам, селянам, жилося легше. І Галушко, і Самар, і Кривцун – усі зараз тут, на ладовищі. Тоді кожен двір у нас давав по півтонни дешевого м`яса. Дешевого, бо тут природні пасовиська поруч. Кожна сім`я здавала кабана, бичка. Молоко і яйця здавали. Бо було чим годувати худобу і птицю. У нас навіть моди красти не було: стільки зерна заробляли, що й ховати не було куди. Привезуть наприкінці року, висиплять на подвір`ї: хочеш-не хочеш – годуй. З часом звикли люди. По-іншому й не уявляли: домашня худоба була в кожному дворі. А потім, пам`ятаю, приїхав секретар райкому партії, розповідала про те, що з часом будуть збудовані крупні комплекси, що буде нам краще і цікавіше жити. А вийшло що? Селяни стали подонниками: виросте-не виросте – байдуже. Хоч були зведені і школа нова, і клуб, і дитсадок, а справжні селяни – пропали. Виїхали в міста і стали з сумками поряд з городянами у чергу за молоком, сиром, сметаною…

З часом партія визнала помилки минулого. Селяни повинні жити краще. Пелагея Степанівна та Василь Євдокимович ще, мабуть, не чули про те, що в окремих районах навіть нашої області, на місці покинутих і неперспективних сіл організовують колгоспи, радгоспи.

То ж цілком можливо, що з часом оживуть колишні вулиці Подів, Чернігівки, погустішає мешканців у Михайлівці та інших напівживих селах району. Адже, тут дійсно родючі землі. Городи гуляють по десятку літ. Якби розорати їх та посадити картоплю, огірки, баштанні – хай би родила земля! Для початку організувати б невеличкі відгодувальні комплекси, щоб випасати молодняк. Адже стільки пасовиськ довкола. Скільки землі гуляє! А буде робота, знайдуться і жильці постійні. І так хочеться вірити, що небезпідставні мрії колишніх жителів вищевказаних сіл, що недаремно декому й досі сниться рідна оселя.

М.Гончар, Л.Колпакова
Газета «Чорноморська зірка» №56 від 11 травня 1989 р.

Из соцсетей: - Да, действительно, Черниговка прекраснейшее село для тех кто там родился и вырос! Село размером в одну улицу из 50 дворов и людей, которые были друг другу родные и близкие. Если в селе свадьба или проводы в армию-гуляет все село. И фильмы в клубе смотрели всем селом. Да много хороших воспоминаний о нашей родной Черниговке осталось в нашей душе! И, поэтому снится и очень часто снится Черниговка, которую по какому-то не обдуманному решению, назвали не перспективным селом. Закрыли школу, убрали ферму-основное место работы. И... начали уезжать люди в поисках работы, опустели брошенные такие родные хатки и дворы. Но, до сих пор по возможности, жители Черниговки каждый год на 9 мая приезжают в свою родную Черниговку на могилы своих предков, возложить цветы к памятнику погибшим в ВОО односельчанам, и обязательно подойти к месту, где была твоя хата, двор и откуда все мы пошли по жизненным дорогам.

Подг. Сергей Кузнец 

Газета "Очаківський тиждень" № 93 от 28.12.2019 г.