Наталя Архіпова – редактор книги пам’яті

При словах «редактор Книги Пам’яті» уявляєш собі людину, що  сидить за письмовим столом і щось пише, працює з паперами. Насправді, у Наталі Архіпової робота була «не кабінетна».  Спілкування з ветеранами, їх родинами, родичами, які шукають зниклих безвісти у роки Другої світової війни, допомога їм у відвідинах місць поховань у близькому і далекому зарубіжжі, певний час – спостереження за станом пам’ятників й обелісків, і навіть піші прогулянки берегом чи кручами… з металошукачем.

Кінбурн, Березань, поля та села Очаківщини – чимало місць, де їй доводилося бувати, щоб виконати свою справу не формально, на папері, а як треба. Тому іноді Наталя забувала, що співбесідник може бути не в курсі її «калейдоскопу подій», і наша розмова починалася неначе з середини – а «по ходу справи» уже можна було з’ясувати, з чого власне розпочалися всі змальовані нею «перипетії».

Часом бувало, добра справа приносила багато неприємностей та турбот. Як, наприклад, перепоховання солдата часів Другої світової, яке треба було узгодити з правоохоронними органами… Мама і уже навіть бабуся, вона за родом діяльності більше цікавилася речами, що зазвичай непокоять хлопчаків-бешкетників, охочих до пригод: як розшифрувати позначки на погонах, та відрізнити німецькі від наших, і які бувають патрони та міни.

Маючи не дуже міцне здоров’я, Наталя на свої «болячки» не зважала – треба стрибнути у холодну воду з катера, бо до берега не підійдеш – то треба, безсонні ночі болю залишаться «за кадром». Нездужаєш – а хто, крім тебе, прийде і зробить твою роботу?

Частина невеликої зарплатні регулярно «вилітала» на якісь оргвитрати. Наталя просити соромилась і не любила. Та коли все ж таки доводилося, допомогу вона дуже цінувала і була вдячна.
З’являлася вона в редакції досить часто, в основному – напередодні пам’ятних історичних дат. Іноді приносила статті, іноді просто підказувала тему. Якщо вже писала, то занурюючись у предмет розповіді «з головою», як кажуть, «народжувала» текст, перериваючи купу літератури, намагаючись донести до читача кожну подробицю, яку дізналася сама. Пам’ять про все, що пов’язано з війною, а також увічнення цієї пам’яті були її справою. І Наталя переймалася цим як ніхто інший. Списувалася з архівами та музеями, спілкувалася з археологами, МНСниками та самими ветеранами. Проживала все, що доводилось бачити й чути. І сприймала близько до серця. Сміялася чи сперечалася – завжди щиро, по-чесному.

Ми кілька разів домовлялися зробити інтерв’ю, а коли зустрічалися, поговорити завжди знаходилося про що, та чомусь тільки не про це. «Що такого я можу розповісти?», – посміхалася Наталя, – «працюю та й працюю». Важливішою вважала пам’ять про в’язнів Маутхаузена або поцуплені з могил захисників на кладовищі «морські» ланцюги. Про таких людей кажуть: «Хто, крім неї, буде все це робити?» Може, хтось буде. Але ж – все одно не так. Непомітно, скромно, не вміщаючись у межі посадових обов’язків, але й не думаючи про якісь подяки чи похвали.

Жаль, що сказати це виходить тоді, коли Наталі уже немає з нами. Проте – варто і треба. У день, коли згадують та вшановують її «підопічних», давайте згадаємо добрим словом і саму Наталю.

І. Баранова
Газета "Чорноморська Зірка"