Переселенці з Хуторів
Своїм незабутнім батькам: татові Тоту Ярославу Васильовичу і мамі Зих Ользі Петрівні, присвячую.
65 років пройшло з тих пір, як наша сім'я приїхала на постійне місце проживання в с. Куцуруб. Мені було шість рочків, але я пам’ятаю все. Зима 1953 року була люта, багато снігу і великі морози. Нас довго-довго везли в вагонах-теплушках, по декілька сімей в одному вагоні. Вагон опалювався пічкою-буржуйкою. На станціях поїзд зупинявся і батьки йшли годувати худобу і доїти корів. Мама нам приносила тепле запашне молочко. Пам'ятаю, як одного разу поїзд зупинився і довго гудів. Всі, хто в чому, повискакували з вагонів. Було дуже страшно, всі щось кричали і плакали. Помер Сталін… А я плакала від болю бо притулила руки до буржуйки, та так з обпеченими долонями їхала далі. Довкілля видалося голою, необжитою місцевістю, без лісів і річок. Лише степ і старі землянки.
В Миколаєві нас і наше майно завантажили в дві відкриті вантажні машини-полуторки і повезли по грунтовій дорозі. Машини весь час грузли в багнюці, і дорослі їх витягували. Потім машини так загрузли, що без допомоги не обійтися. Чужий край, темна ніч надворі, зліва вдалині ледь блимають вогні, і мама йде за кілька кілометрів по допомогу. Здавалось, мами не було вічність, ми сиділи всі злякані, але мама повернулась з трактором. Привезли нас в с. Кам'янку (Анчекрак), поселили до старої бабусі в хату–розвалюху. На новому місці ми побачили зовсім не те, що було обіцяно. Не новий власний гарний будинок, а землянку без огорожі в такому стані, що вона була майже непридатною до життя.
Через пару днів у нас вночі сталася пожежа через несправність печі, на якій ми спали, і тато перевіз нас в с. Куцуруб до своєї троюрідної сестри – Чаус Є.І. Вони приїхали в 1952 році і жили в будиночку для переселенців з двох кімнат, в одній з яких була кухня. Вони нас гостинно прийняли, і так ми всі четверо дорослих і шестеро дітей проживали до жовтня місяця. За літо ми всі разом з колгоспом побудували нашій сім'ї будиночок навпроти. Так в 1952-1953 роках з'явились в Куцурубі Хуторі - місцевість, де компактно проживали переселенці з Західної України.
Мої батьки двічі були примусово переселені. Перший раз в 1946 році з с. Опільско Сокальського району Львівської області і другий - в 1953 році з с. Постолівка Гусятинського району Тернопільської області. 9 вересня 1944 року була підписана «Угода між Урядом УРСР і Польським Комітетом національного визволення про евакуацію українського населення з території Польщі і польських громадян з території України», т.з. Люблінська угода. Кордони Польщі повинні були проходити по лінії Керзона з відхиленням в деяких районах на 5-7 кілометрів на користь Польщі. За офіційними даними з 1944 по 1946 роки з СРСР до Польщі було виселено 823 тис. осіб, а з Польщі в СРСР – 483 тис. осіб. З 1 січня по 15 червня 1946 року був проведений завершальний четвертий етап репатріаціі, який набув форми етнічної чистки і проводився силами спеціальної польської групи «Жешув».
Українське населення Опільска, де проживали мої батьки, підлягало переселенню в Тернопільську область. В ту сумну Великодню суботу 21 квітня 1946 року мама замісила тісто, щоб спекти паски, аж раптом в село увійшли польські солдати і дали команду: «За 2 годіни жеби вас тут не било!». Вулиці села заблокували автостудобекери з кулеметами на кабінах. Крик, зойк, плач... Хто мав коней, то зложив собі що міг, а хто не мав – брав клунок на плечі, дітей, корову на шнурок і йшов на станцію пішки, залишивши все в хаті, у стодолі і на полі. Не менш важкою була доля тих, які не поспішали виїжджати. Їх просто били польські жовніри. На машину грузили речі декількох сімей і разом з їх господарями відвозили на залізничну станцію «Сокаль», де люди протягом двох тижнів страждали від холоду, голоду і польських грабіжників – поліцейських. Після виселення жителів село Опільско було пограбовано (будинки розібрані, цегла і залізні покриття відправлені в Польщу), всі знаряддя виробництва теж вивезені, а село майже повністю спалене. Залишились тільки церква, школа і двір священика католицької церкви. Як розповідали нам батьки - то були страшні часи. Жили весь час в страху. Поляки - з однієї сторони, бандити - з другої. Вдень боялися одних, а вночі інших. Спеціальні загони поляків нападали на українські села: грабували, убивали, руйнували житло. Одне з найбільших потрясінь моєї мами - вбивство її рідного брата на очах його вагітної дружини і двох малолітніх дітей. Жорстокості не було меж… Назад дороги не було.
Сім'я моїх батьків у складі 5 чоловік: глава сім'ї Тот Ярослав Васильович, 1921р. н., його дружина Тот Ольга Петрівна, 1921 р .н., дочки Тот Марія Ярославівна, 1943 р. н. і Тот Ярослава Ярославівна, 1944 р. н., а також його сестра Тот Ольга Василівна, 1926 р. н., також була виселена до Тернопольської області.
«Ми не переселенці, ми-вигнанці», - говорив тато. Мали все для нормального життя: землі, будинки, багато різних побутових речей та живність, а стали по суті жебраками. При переселенні було залишено тяжкою працею нажите майно, яке складалося з: житлового будинку – 140 кв. м, сарая – 80 кв. м, приміщень – 150 кв. м, підвала - 24кв. м, землі – 3,5 га. Вартість залишеного майна за найнижчими оцінками, склала 12090 рублів. (Дані Державного архіву Львівської області).
Везли людей в товарних вагонах разом з худобою. Їхали довго, поїзд часто зупинявся. Нам повезло, наша сім'я попала в мальовниче, надзвичайно гарне село Постолівку Гусятинського району. Ліс, річка, оболонь, луки, поле і гарні будиночки. Поселили в гарний будинок під бляхою з усіма господарськими прибудовами, криницею з джерельною водою і присадибною ділянкою 0,15 га. На подвір'ї - три красеня–ясена. Крім того дали 0,58 га землі в полі, але через посуху врожаю не мали. Так в 1944-1946 р.р. відбувся добровільно-примусовий обмін населенням між СРСР і Польщею. Синдром переселенця, як акція кривди від приниження та порушення моральних принципів добра ще довго переслідував переселенців. Продукти, які взяли з собою, швидко закінчились. А голод 1946–1947 р. був тяжким. Тато їздив по селах і міняв, коли вдавалось, одежу на зерно і муку. Їли все, що можна було їсти, а найбільше - лободу. Корова і лобода були нашим спасінням від голоду. Мама з лободи варила супи, пекла коржики, кришила салати. Місцеве населення виявляло переважно зверхнє ставлення до переселенців, але згодом до лемків потроху звикали. Побачивши, що вони порядні і добрі господарі, а тато і мама були саме такими, їх почали поважати і довіряти. З часом сім'я збільшилася: в 1947 році народилася дочка - Зінаїда, а в 1948 р. довгожданий син - Василь. Батьки потроху обживалися на новому місці: працювали в полі і в лісі, ткали полотно, тримали господарку. Пам'ятаю, як вимочували коноплі в холодній річці, потім їх тріпали, пряли нитки, ткали і сушили готове полотно. Кожну неділю, кладкою через річку, йшли в церкву: тато зі старшими дітьми - в українську православну, а мама з меншими - в греко-католицьку. Здавалось би можна було жити…
Сусідами нашими були в основному вдови з дітьми, чоловіки яких були вислані в Сибір. Дивлячись на їхню біду, мої тато і мама стали допомагати їм, що не сподобалось органам НКВД і НКГБ, під постійним надзором яких вони перебували. Татові почали погрожувати. Крім того, колишні господарі будинку вимагали вибиратися і погрожували розправою. А тут ще й колективізація - забрали до колгоспу зерно, коней, корову, вози, плуги і борони, словом все, що вони нажили на новому місці. В Тернопільській області колективізація українського сільського господарства не пройшла непомітно - почалося добровільно–примусове переселення колгоспників і одноосібних селян в колгоспи і радгоспи південних областей України. Мама плакала, не хотіла їхати, але обставини склалися так, що мої батьки вдруге стали переселенцями.
В Куцурубі все було чужим і незвичним. Піч топили не дровами, а соломою і кураєм, пізніше паличками соняшнику. Підлога в будиночку була не дерев'яна, а земляна, по воду треба було ходити до криниці на березі лиману і т.д. Коли мама побачила, як коза пасеться на даху землянки, безутішно ридала пів дня. Взуття і одяг швидко зношувались. Жили майже впроголодь, їли все, що було в полі, на городах і в лісках: калачики, пасльон, цибуки, цвіт акації і смородини, зелені абрикоси і плоди дерези. Особливо виручали: виноград на колгоспному полі, біла та чорна шовковиці у баби Онисі, абрикоси в лісопосадках та риба в лимані. Ми, діти, ловили верховодку і бички руками, а при підході риби - мішками. Мами сушили бички і абрикоси в печах, і ми ласували ними всю зиму. А ще варили і пекли цукрові буряки замість цукру. Місцеве населення ставилося до приїжджих по-різному, але зазвичай називали і до сих пір називають переселенцями. Дехто називав бандерівцями, що дуже ображало. Люди були різні. Чуйні до людського горя куцурубчани допомагали чим могли. Ми відрізнялися багато чим, а особливо своїми звичаями і мовами.
Мова українська, а говірка інша. Нас висміювали, перекривляли слова, над нами, дітьми, потішалися, та з часом всі поступово звикли, подружилися, мовна різниця зникла, і всі ми дружно росли разом. В цьому нам допомагала Куцурубська школа, в якій на той час були добрі, мудрі і справедливі вчителі. Пам'ятаю, як ми ходили майже за чотири кілометри в маленьку початкову школу, що була за старим клубом, а поверталися додому берегом лиману; їздили на велосипедах в Ольвію, виступали з концертами перед односельцями тощо. Родина і школа стали нашим фундаментом в житті.
Треба було жити, будуватися, народжувати дітей. В місцевому колгоспі «Червоний партизан» не вистачало робочих рук і тата приставили до волів, а маму записали в ланку.
Через рік тата призначили бригадиром польової рільничої бригади №1. Маючи 4-х класну початкову освіту, займався самоосвітою: багато читав, завжди хотів знати більше. Працював, не шкодуючи себе, з раннього ранку до пізньої ночі з 1953 по 1999 рік. Брав активну участь у реорганізації колгоспу «Прогрес» в винрадгосп «Лиманський». Дуже любив землю і був справжнім господарем на ній. За свою невтомну працю був нагороджений медаллю «За трудову доблесть» та орденами Трудової слави і Трудового Червоного Прапора.
Поступово більшість переселенців, завдяки своїй працелюбності, знайшли своє місце в місцевому господарстві і поповнили середовище керівників середньої господарської ланки в селі. Так, наприклад, Климочко А.М. був бригадиром будівельної бригади, а Тицяк С.М. і Чаус М.С. - ланковими. За свою нелегку працю Чаус М.С. нагороджена орденом Леніна.
Діти переселенців вступали у середні і вищі навчальні заклади, в комсомол і партію, ставали спеціалістами різних галузей виробництва. В нашій сім'ї вищу освіту отримали я і брат Вася, який довгий час працював головним агрономом у винрадгоспі «Родина», а я економістом на курорті «Очаків». На жаль, так склалися обставини, що старші сестри після закінчення семирічки пішли працювати: Марія в шкільну бібліотеку, а потім - дояркою на ферму, а Слава - на свиноферму, хоча обидві вступили до технікумів.
Всі жінки і дівчата в маминій ланці були гарні, веселі і завзяті. Вони сапали кукурудзу, соняшник, буряки, бавовну тощо. Збирали врожаї, а взимку чистили бавовну від зерняток. Привезуть до хати гарбу бавовни, на всю зиму робота є. Робота в ланці була тяжкою, треба було виконати норму, і ми, діти, завжди допомагали і в полі, і вдома. З роботи наші мами йшли або їхали завжди з піснею.
А вже як почнуть готувати вечерю на літніх печах-кабицях, то на все село пахне печена цибулька. М'ясо і солодощі були тільки на великі свята, а так - кружка молока і кусень хліба. Незважаючи на тяжку працю, зимовими вечорами вишивали рушники, подушки та одяг, збиралися разом на свята і співали гарних українських пісень, щедрівок і колядок. Мої батьки гарно співали. Тато мав дуже гарний високий голос і в свій час співав в церковному хорі на Львівщині. Я дуже любила, коли в нас збирались татові друзі Чаус І.С., Тицяк О.К., Нагайський П.В., Чаус Я.С і співали про тяжку долю, рідний смерековий край і дівочу красу. Гарний чоловічий спів заворожував і лунав на всі Хутори. А мама тихенько співала журливих сумних пісень вечорами при вишиванні. Вона дуже тужила за рідним краєм і все сподівалася повернутися.
Тече річенька, невеличенька, схочу - перескочу.
Віддай же мене, моя матінко, за кого я схочу.
Як віддавала, наказувала в гостях не бувати,
Бо як прийдеш ти, моя донечко, то вижену з хати.
Пройшов час, і місцеві хлопці одружилися на дівчатах з сімей переселенців, а хлопці-переселенці на місцевих дівчатах. В нашій сім'ї було саме так. Все перемішалось. А які веселі весілля справляли, проводи в армію! Гуляли всім селом і старі, і малі. Спочатку під гармошку, потім під баян, а пізніше під духовий оркестр, керівником і організатором якого був мій брат – Тот Василь Ярославович. Купив духові інструменти тодішній голова колгоспу Журавко Віктор Данилович, який по приїзду до села також жив з сім'єю в переселенському будиночку на наших Хуторах. Три покоління колишніх переселенців вже виросло на куцурубській землі: Фанків, Пелихів, Верховляків, Фурчаків, Стефановичів, Олійників, Чаусів, Тицяків, Худів, Соротяків, Климочків, Веселовських, Лазорищаків, Тотів, Буликів, Фікасів, Яворських і Шульгів. Невблаганно плинуть літа, на жаль, наших батьків уже немає в живих. Вічна і світла пам'ять всім переселенцям наших Хуторів, справжнім патріотам Батьківшини, які своєю невтомною працею розбудовували село і всі свої думки і помисли пов'язували з кращою долею України, найкращою долею хлібороба і незалежністю українців.
Від імені всіх поколінь переселенців, дякую і низенько вклоняюсь всім добрим людям, які в тяжкі повоєнні роки гостинно прийняли нас до своєї куцурубської родини. Сьогодні Україна переживає тяжкі часи: знову війна, і знову переселенці, тільки вже зі Сходу України. Хочеться вірити, що цей кошмар скоро закінчиться і українці почнуть розбудовувати свою єдину Україну для щасливого і заможного життя.
З.Я. Загребельна (Тот)
Газета «Чорноморська зірка» №16 від 20.04.2018 р.