Михайло з династії маячників
Професія маячника (начальника маяка) досить рідкісна. Та для нашого співрозмовника Михайла Миколайовича Попова питання про те, ким бути, навіть у дитинстві не виникало.
Бо ж увесь вільний час проводив з батьком Миколою Михайловичем на маяку, де той почав працювати, демобілізувавшись, одразу після війни. Там пройшло усе його дитинство. Йому подобалося допомагати батькові, адже багато часу проводили на свіжому повітрі, на лимані. А ще мали баркас, на якому добиралися на Кінбурнську косу, а у вільний час любили ловити там з татом рибу.
На о. Березань маяки працювали на газу, на ацетилені. Тож доводилося допомагати батькові переносити їх туди, а вони ж були важкелезні! Вони працювали на кшталт газової колонки, там такі спеціальні вимикачі стояли: 3 позолочені трубки, які на сонці розширялися і закривали газ, а у темну пору доби вони скорочувалися і газ виходив. Михайло Миколайович пригадує, що на зиму таких балонів завозили на острів 5 штук, і для безперебійної роботи на цей час якраз вистачало, якщо зварювальники не «позичали», бо очищений ацетилен якнайкраще підходив для зварювальних робіт.
Але це було раніше, а вже потім акумулятори почали використовувати, вітряки ставити. Такий вітрогенератор стояв і на маяку, який обслуговував свого часу на Березані й Михайло Миколайович.
А розпочинав він, до речі, свою кар´єру маячника з «татового» маяка - заднього Березано-Очаківського, розташованого у самому центрі Очакова, біля міського ринку (однойменний передній розташований на Слободці, а разом вони показують суднам перше «коліно» Бузько-Дніпровського каналу), а потім перейшов на Лагерну косу, на передній Вікторівський (разом з заднім, що біля с. Вікторівка, він показує вже друге «коліно» Бузько-Дніпровського каналу. Третє «коліно» розташоване на о. Первомайському, де теж є два створних маяки, розташованих попарно один напроти іншого. І так, - до самого Миколаєва і Херсона).
Михайло Миколайович розповідає, що раніше у їх управлінні перебувала лише Миколаївська область, а нині, і о. Тендра, і Херсонська дільниця, і, навіть, Маріуполь. Саме управління розташоване у Миколаєві на каботажці, де ЧСЗ, там і катери гідрографічні знаходяться, які обслуговують канал. Такий катер-гідрограф є і у нас (розташований у нашому військовому порту), який обслуговує, в основному, о. Березань і Кінбурнську косу. Якщо ж трапляється якийсь складний випадок, у Миколаєві є велике судно ГС-82 з краном, за допомогою якого можна заміняти буї, тож ним можна скористатися.
До речі, раніше усі наші маяки були військовими об´єктами, які підпорядковувалися Чорноморському флоту, нині ж це цивільні об´єкти Держгідрографії Міністерства транспорту і зв´язку.
У обов´язки маячників входить обслуговування маяків і нагляд за роботою засобів навігаційного обладнання. Через годину після заходу сонця, тричі у темну пору доби проводиться спостереження, тричі протягом цього часу вони виходять на радіозв´язок з диспетчером у Миколаєві.
Нині, як розповідає Михайло Миколайович, штат маячників трохи скоротили. Раніше на маяках стояли ще й військові навігаційні системи, що працювали для військових суден і забезпечували сигналами усю південно-західну частину моря, та після того, як маяки передали до цивільного управління, їх позбулися.
«Деякі маяки – справжні «довгожителі», як, наприклад, задній Вікторівський (до речі, обидва Вікторівські маяки були ще французького виробництва, їх було встановлено 1856 р., тобто майже півтора століття тому), і спочатку він працював ще на гасі, який підкачували вручну насосом. Щоб вогник маяка не згасав його потрібно було час від часу підкачувати, - розповідає Михайло Микола- йович. - Лінзи, звісно, там теж французькі». А передній Вікторівський після перебудови схожий на водонапірну башту, як жартує наш співрозмовник. Він пригадує кумедний випадок, коли один чоловік на ньому навіть кран шукав, щоб води набрати.
Цікавимося у нього, де навчають цій рідкісній професії. «Ще при Радянському Союзі таких спеціалістів готувало Ленінградське гідрографічне училище, та я там не навчався, маю технічну освіту, а всі «ази» професії маячника, всі необхідні навички мені тато передав, а тепер і я передаю своїм синам, які продовжують нашу династію», - відповідає чоловік. – Вони позакінчували механічний факультет будівельного коледжу, тож, якщо щось потрібно швидко полагодити (а будь-яка поломка на маяку може призвести для судноплавців до серйозних наслідків), уміють це зробити, навіть, мотори своїх автомобілів власноруч лагодять». А любов до техніки, як і професія маячника, у хлопців від тата. Той теж свій транспорт любив і власноруч ремонтував, одних лиш «Яв», як пригадує, близько півтора десятка змінив.
Своїм місцем на передньому Вікторівському маяку Михайло Миколайович поступився молодшому сину Миколі, у якого теж є син Михайло, який, можливо, теж колись продовжить професію діда-тезки. Є й пра-внук, але він механікою не дуже цікавиться, його поки що від комп´ютера не відтягнеш, тож яку професію далі обере, ще невідомо.
Старший син, Олег, у професію прийшов після армії. Він обслуговує , як свого часу ще дід, задній Березано-Очаківський маяк, розташований у центрі міста, прямо на подвір´ї батьківського дому, та інший, що стоїть на Слободці.
Професія маячника не тільки рідкісна, для багатьох від неї віє романтикою. Михайло Миколайович пригадує юнака й дівчину, які колись попросили у нього дозволу удвох піднятися на маяк, помилуватися зорями й нічними краєвидами А потім знову повернулися через певний час вже одруженими й з дитиною на місце, яке колись міцно поєднало їх серця.
Та, насправді робота на маяку потребує і витримки, і гарту, і фізичної сили. Адже не так вже й легко у будь-яку пору року добиратися до маяка, шлях до якого забирає водою інколи кілька годин. Та й на свіжому повітрі приємно перебувати у хорошу погоду, а не в негоду, коли дощ, сніг чи пронизливий вітер. Тому цю роботу потрібно любити, щоб вона дійсно стала частиною, чи навіть більше – способом твого життя, як вважає Михайло Миколайович.
Звісно, технічний прогрес не стоїть на місці, і зараз маяки вмикаються автоматично, усі їх перевели на світлодіодні лампи, вони більш економні, надійні, не бояться перепадів напруги. «У нас на маяку й дві електростанції є на випадок знеструмлення, дизель запускаємо, і готово», - розповідає Михайло Миколайович. Чимало сучасного навігаційного обладнання є й на суднах.
Та професія маячника, як і кілька століть тому, залишається такою ж потрібною для мореплавців, яким необхідно дістатися берега. Тож, династія Попових має перспективу.
Л. Кочмар
Газета «Чорноморська зірка»