Одеські персоналії в Очакові дев’яностих (Частина 3)




Борис Йосипович Цуканов

Народився в 1946 році в Березнегуватському районі в селі Токареве, що нині належить до Херсонської області . Доктор психологічних наук, професор, завідувач кафедри диференціальної та експериментальної психології, директор Наукового центру психології часу Одеського національного університету імені І. І. Мечникова.  Один з найближчих друзів і соратників В.Г.Шевчука, який до цього часу називає інколи Б.Й.Цуканова не інакше як Боренька (Борис Йосипович помер в 2007). Базову вищу освіту отримав на фізико-математичному факультеті Херсонського педагогічного інституту, де вже в студентські роки почав працювати в одній з науково-дослідних лабораторій.

   

Певний час працював в школі, потім служба в армії. З початку 1970-х років в Миколаєві, де працював завідувачем лабораторії  на будівельному факультеті Одеського інженерно-будівельного інституту. Подальша життєва траєкторія Бориса Йосиповича вирізняється своєю неординарністю. Приблизно з середини сімдесятих років зацікавився психологією і став аспірантом відомого радянського психолога Д.Г.Елькіна.

Присвятивши себе в подальшому повністю лише науці, з часом Борис Йосипович стає видатним психологом, його опонентами при захисті дисертації були найвідоміші психологи СРСР. Він був особисто знайомий з усією психологічною «тусовкою» Радянського Союзу, з сином колишнього генсека ЦК КПРС М.С.Хрущова.

В Очакові з осені 1993 року, з початку експерименту. Як знавець вікової психології на початковому етапі надав ряд пропозицій по  організації в подальшому навчального процесу.

На самому початку експерименту ми мали трохи часу для спілкування, оскільки за відсутності будь-якої інфраструктури під час перших візитів він проживав у нас. Тому сьогодні я маю більш-менш точні дані про його життєвий шлях. На церемонії відкриття ліцею сталася цікава пригода . Як старі знайомі зустрілися мер міста Юрій Михайлович Іщенко і його вчитель по Одеському інженерно-будівельному інституту Б.Й.Цуканов.

Після відкриття ліцею в 1995 під його кураторством була підготовка курсових робіт з гуманітарних дисциплін. В ліцеї читав спеціальний курс загальної психології.

Займаючись експериментальною психологією Борис Йосипович довів існування власної одиниці часу індивіда в структурі його психіки. Це наклало свій відбиток і на методику його індивідуальної роботи з ліцеїстами.  З окремими з них він інколи десь з півгодини прогулювався після пар по території ліцею,  про щось неквапливо вів бесіду. Ми не намагалися дізнатися тему тих бесід розуміючи специфіку його предмету, хоча при всій повазі до Бориса жартома, скоріше для гумору в нашій «тусовці», називали інколи це прогулянками Платона в садах Академії. З деякими іншими учнями, як правило старшого курсу, бесіда психолога проходила в класі, при цьому у Бориса Йосиповича обов´язково був секундомір і завчасно заготовлені запитання які він задавав в усній формі. Інколи за результатами таких бесід він надавав рекомендації профорієнтаційного характеру як нам, так і ліцеїстам. Я розумів, і Борис Йосипович в одній з бесід це підтвердив, що такими бесідами він поповнює експериментальний матеріал, який для нього був важливим в силу віку ліцеїстів. Інколи я обережно намагався з´ясувати реакцію ліцеїстів на ці бесіди і виявилося, що в результаті їх самооцінка підвищувалася.

В позаурочний час Борис Йосипович був в числі тих, кого називають душею компанії. Завжди веселий, що називається балагур з чудовим почуттям гумору, гітарист і в якійсь мірі поет, майстер експромту, разом з Д.Д. Поліщуком. Одне з його улюблених місць в ліцеї – спортмайданчик. З ним пов´язані деякі комічні епізоди ліцейних буднів, що веселили всіх нас.

Довгими зимовими вечорами в гуртожитку ліцею він був активним учасником всіх наших «посиделок»: диспутів, суперечок, святкувань тих чи інших подій. Особливо запам´яталися його професійні пояснення того, чому з віком у людини змінюється відчуття плину часу, які речі з цим пов´язані, як це впливає на психіку і т.д. Це були свого роду неформальні лекції в тісному колі. Його перу належить зокрема присвячена В.Г. Шевчуку юмористична міні поемка «Змій Гаврилич», рукописний оригінал якої у мене зберігся до цього часу. Навожу її в орфографії автора, при цьому слід врахувати, що слова «вогонь свій з вибухом з´єднав» є натяком на спеціалізацію Шевчука – горіння і вибух.

З далекого Славути плеса,
Де дух козацтва ще живий
Херсонським шляхом на Одесу
З´явився на фізфаці «Змій»

Це не Горинич, а Гаврилич
Закони фізики пізнав
Злетів в науці ще без крилець
Й вогонь свій з вибухом з´єднав

Та бач йому цього замало
Вже манить «зоряний зеніт»
І не за «медом», не за салом,
В деканство потягло на ФІТ.

Та скучно жить без перепони
Чого в тім кріслі нудьгувать!
Він, як Суворов із Херсона
Помчав Очаків штурмувать!

Зібрав бійців – «командос» чисто,
Від них тремтів Очаків цей!
І з мером міста урочисто
Відкрив Очаківський ліцей!

Твори, Гаврилич, безупинно
Бо ти великий добрий змій
Не дай же творчому горінню
Погаснути в душі твоїй.

Віталій Данилович Русов

Народився в 1947 році, корінний одесит, інколи жартома називав себе першим хуліганом Молдаванки. Навчався в Московському інженерно-фізичному інституті, доктор фізмат наук, відомий в Європі фізик-ядерник, активно співпрацює з європейською фаховою спільнотою і деякими Нобелівськими лауреатами. Внук відомого Одеського підприємця-міліонера і мецената дореволюційних часів Русова (дім Русова на розі Садової і Преображенської). В даний час завідувач кафедри ядерної фізики Одеського політеху. Учасник Української Антарктичної експедиції.

В Очакові перебував з двома одноденними візитами в період створення ліцею будучи в той час проректором університету по інформатизації та директором Навчально-наукового Центру «Нові інформаційні технології та фінансовий менеджмент».

Перший його візит відбувся 15 грудня 1994 року коли він разом з директором Одеського представництва  Computel, Inc. А.Безродних в якості опонента заслуховував нашу доповідь по результатах підготовки проекту з інформатизації майбутнього ліцею. Попередній захист проходив в районному Дитячо-юнацькому Центрі від імені якого подавався проект. Це було необхідно перед поданням проекту на розгляд конкурсної комісії Міжнародного Фонду «Відродження». Віталій Данилович був вражений відсутністю представника райвно на захисті (міський відділ представляла його завідуюча З.М.Скворцова) і взагалі бойкотом всіє попередньої роботи та небажанням району йти на контакт і, будучи як проректор в курсі ситуації, сказав, що час переходити в підпорядкування міста. Власне так воно й сталося через 2,5-3 місяці.

Вдруге Русов відвідав Очаків в складі університетської делегації в день відкриття ліцею 30 серпня 1995 року. В подальшому, десь в другій половині 1996 року Віталій Данилович перейшов до політеху і ми зустрічалися лише епізодично, головним чином в нього на кафедрі в політеху або вдома. В університеті лише один раз.

Інтенсивність контактів в період з осені 1994 по кінець 1995 року року була зумовлена тим, що подавши проект на конкурс Фонду «Відродження», ми не були впевнені в перемозі. А в той час в структурі Міністерства освіти ще існував інститут інформатизації (ІнІнМО), однією з функцій якого був розподіл комп´ютерної техніки і обладнання по навчальних закладах України. Як проректор з інформатизації Русов запропонував другий варіант придбання техніки шляхом безпосереднього звернення до інституту, з ректором якого він співпрацював на пряму в силу своїх обов´язків проректора. Логіка була така: виграємо конкурс – буде два комплекти, ні – отримаємо один через ІнІнМО. Практично впродовж півроку Віталій Данилович був фактично представником ліцею в Інституті ведучи підготовку до отримання техніки. Нарешті в квітні 1995, за 4 місяці до відкриття він домовився про нашу зустріч з Директором ІнІнМО. І тут починається найцікавіший період наших відносин.

Ми домовились, що зранку я прибуваю до Одеси, ми остаточно готуємо спільні документи і ввечері виїзжаємо в Київ. Однак у Віталія Даниловича в цей час йшло ліцензування нової спеціальності і він змушений був виїхати на добу раніше. Коли я прибув в університет мені про це сказали, але помічники Русова все зробили як ми домовлялися, передали мені квиток, повідомили де знайти Віталія Даниловича в Києві і попросили взяти для нього додаткові документи.

Дві доби проживання в готелі дозволили познайомитися ближче. Ми майже не говорили про справи, але довгі вечори і значна частина ночей були сповнені простим і класним спілкуванням на всі теми світу. Я зрозумів, що маю справу з неординарною глибоко і глобально мислячою людиною, фізиком найвищого ґатунку. Разом з тим В.Д. виявився цікавою людиною і в багатьох інших аспектах. Не відняти простоту і гумор, яким був сповнений наш візит до інституту, декілька смішних пригод. Адже візит відбувався через декілька днів після Дня гумору в Одесі.  Але це вже предмет окремої розповіді.

В інституті інформатизації ми дізналися, що він вже не виконує свої функції і знаходиться в стадії ліквідації про що ще місяць назад ніхто не говорив. Іронія долі для нашої системи освіти полягала тоді в тому, що добути техніку із-за океану виявилося простіше.
В подальшому Русов підтримував просто дружні контакти з ліцеєм. Одного разу прислав погашені в Аргентині конверти Української Антартичної експедиції, а після повернення в Одесу передав колекцію антарктичних мінералів якими ми доповнили вже існуючу на той час в ліцеї палеонтологічну експозицію. Один з улюблених його афоризмів: «Не мир тесен – прослойка тонкая».

Дмитро Дмитрович Поліщук

Кандидат фізико-математичних наук, доцент, корінний одесит, продовжувач сімейної династії . Колега Шевчука В.Г. по кафедрі і один з його найближчих друзів.  Батько Дмитра Дмитровича доктор фізико-математичних наук, професор Дмитро Іванович Поліщук  належить до засновників одеської школи фізики горіння та вибуху, відомий в СРСР фахівець в цій галузі, учасник Другої світової війни. В.Г. Шевчук називає саме Поліщука старшого своїм вчителем.  

   

Д.Д.Поліщук Очакові з 1995 року, входив до складу виїзної бригади науково-педагогічних працівників Одеського університету впродовж всього часу існування ліцею. Після передчасної смерті Олександра Флорко прийняв ліцейну кафедру природничо-наукових дисциплін. Крім кураторства курсових робіт з природничо-наукових дисциплін глибоко вникав в питання організації і вдосконалення навчального процесу в ліцеї, в питання методичної роботи викладачів ліцею. На заняттях наполегливо добивався формування у ліцеїстів вміння якісного аналізу фізичних явищ. Це особливо добре помітно на прикладі одного з його спецкурсів, а саме «Основні поняття кінематики в діаграмах і графіках». Відповідально відносився до виставлення заліків за університетський тиждень, внаслідок чого серед ліцеїстів вважався дуже вимогливим викладачем, однак від батьків декілька разів чув щось на кшталт «Мій сказав, що почав розуміти механіку після занять Поліщука». І це не дивно – спецкурс Дмитра Дмитровича – глибоко продуманий практикум.

Та вимогливим Дмитро Дмитрович був не лише до ліцеїстів і викладачів природничих дисциплін, а й до себе.

Пригадується яскравий і одночасно сумний епізод, коли він разом з математиком Аркадієм Кореновським, до речі надзвичайно порядною людиною і фахівцем про якого нам ще належить розповісти, не зміг виїхати до Очакова разом з рештою бригади.  Та обидва запевнили, що обов´язково сьогодні ж приїдуть, але пізніше (треба сказати, що заїзд завжди здійснювався в неділю). Коли почало сутеніти я запідозрив що хлопці застрягли на Очаківському повороті, бо весь миколаївський транспорт в цей час вже йшов по старій дорозі. Кілька разів пропонував Шевчуку виїхати зі мною на поворот, чуйка говорила, що скоріш за все Дмитро з Аркадієм там. Нарешті сказав, що їду сам. І кожного разу мене всі разом переконували, що потреби в цьому немає. А рано вранці за півтори-дві години до початку занять обоє стомлені, злегка змерзлі, але в доброму гуморі розповідали як чудово вони провели безсонну жовтневу ніч біля багаття серед берізок Очаківського повороту. Привели себе в порядок, випили чаю і як ні в чому не бувало обоє пішли на заняття. Я був шокований двічі. По-перше через те, що не послухав своєї інтуіції, а по друге рівнем відповідальності, обов´язковості цих людей.

 Дмитро Дмитрович як завкафедрою ліцею приймав участь і в позакласній роботі, цікавився моїм спецпрактикумом, інколи подавав матеріали до ліцейного альманаху «Возвышенное и земное».  Коли в 2001 році до нас завітав кореспондент газети Міністерства освіти (щотижневик «Освіта»), то переглядаючи матеріали  які його зацікавили, він звернув увагу на невеличку замітку Д.Д.Поліщука «Для чого в класі професор?» в нашому альманасі і сказав, що хоче помістити її окремо в «Освіті», оскільки написана вона дуже лаконічно і зі знанням справи. Я відповів, що Дмитро Дмитрович має також відношення і до підготовки педагогів-фізиків тому нічого дивного в професійності статті не бачу. Пізніше ця коротенька стаття дійсно з´явилась у всеукраїнському щотижневику.

Пам´ятаю також інший епізод напряму пов´язаний Дмитром Дмитровичем. Якось до ліцею завітала завідуюча Снігурівського районного відділу освіти з директором однієї з їхніх гімназій з проханням детально пояснити систему нашої роботи і допомогти встановити зв´язки з університетом. Ми розкрили всю технологію, я пообіцяв передати їх прохання в університет. Вони залишили запис в книзі відгуків відвідувачів і на прощання сказали, що переконати їх райадміністрацію буде вкрай важко, підтримки немає тому бажана підтримка університету. Картина типова. «Очакову повезло - сказала завідуюча - у вас мер освітянин» (!!!). Я зрозумів, що по області вже пішла така легенда і почав відверто сміятися. Потім вибачився і сказав, що наш мер професійний будівельник, а з райадміністрацією  у нас була картина погірше їхньої. Не допомогла і підтримка університету. Але нам дійсно повезло, бо місто обласного підпорядкування.  Я розповів про цей візит Шевчуку. Не знаю, пов´язано це з моєю розповіддю чи ні, але знаю точно, що запалу Дмитра Дмитровича вистачило і на нове починання. Через деякий час він разом з вже згадуваним нами Аркадієм Кореновським виїхав і до Снігурівки.

При всій зовнішній строгості Дмитро Дмитрович цілком толентна, не обділена гумором людина. З часом у нього з´явилися в Очакові друзі, а в вечірні часи часто виходило так, що з невимушеної подачі саме Поліщука спонтанно виникала на половину вечора  актуальна тема для дискусій в перемішку з гумором.  Оскільки в гуртожитку часто була гітара, яку з Одеси ніхто не привозив, то інколи лунав баритон Цуканова.  Мені запам´яталося кілька епізодів з дуетом Цуканов-Поліщук, причому слова були написані щойно і змінювалися вже по ходу виконання. Це було класно.

Сьогодні Дмитро Поліщук продовжує працювати в своїй alma mater, ми відносно часто спілкуємося, переписуємся. Дякую тобі, Дімо, за ті незабутні роки і зустрічі та бажаю всього найкращого.

В.Усіченко
Газета “Чорноморська зірка” №47 від  10.12.2021 р.