Юрій Старенький: «Є таке поняття, як «військовий обов’язок»...»
35-річний майор Юрій Юрійович Старенький, старший офіцер служби люстрації управління кадрової роботи Головного управління Національної гвардії України, походить із династії кадрових військових. Батько, Юрій Михайлович, - пройшов Афганістан, свого часу очолював Очаківський райвійськкомат, дід і прадід (по батьковій лінії) теж воювали. Тому Юрію Юрійовичу, як мовиться, було «на роду написано» продовжувати цю сімейну традицію, ось тільки усвідомив своє покликання він трішечки не одразу. Народився на Західній Україні, у місті Нововолинську Волинської області, після закінчення школи навчався у електромеханічному технікумі. Та потім зрозумів, що йому більш до вподоби сувора військова професія, і вступив до Харківської академії внутрішніх військ, яку закінчив з відзнакою, відслуживши строкову службу (теж у внутрішніх військах) та службу за контрактом. У армії з 2001 року.
До зони АТО потрапив у числі перших у складі військової частини спецпризначення 3027 «Барс». Вони надавали допомогу Збройним Силам з охорони Луганського аеродрому. Пригадує, як 28 серпня вони вийшли у напрямку населеного пункту Комсомольське, маючи завдання взяти його під свій контроль. Тоді наші війська вже перебували в Іловайську, за який велися жорстокі бої. До Комсомольського потрапили під вечір, з боєм, бо на підступах до нього розпочалися обстріли. На той час у цьому невеличкому містечку вже панувало повне безвладдя: не було ані місцевої адміністрації, ані міліції, ані СБУ. З усього місцевого керівництва залишався один лише директор школи, а все населення переховувалося по підвалах, рятуючись від нескінченних обстрілів. До 10 години вечора, розгорнувшись бойовим порядком, вдалося взяти під свій контроль близько півміста. З настанням темряви вирішили закріпитись на зайнятих позиціях і перечекати до ранку, бо приладами нічного бачення тоді ще забезпечені не були, а без них просуватись вперед у цю пору доби було досить проблематично. Та вже до полудня наступного дня вдалося повністю контролювати усе місто. Неподалік від нього знаходилася горно-збагачувальна копальня – місце роботи більшості його мешканців, а ще – велике садове товариство, яке й було своєрідною межею між нашими військами та бойовиками. Оскільки ця територія була замінована, а відповідних спеціалістів не вистачало, вирішили далі поки що не просуватися, щоб уникнути безпідставних втрат. Виставили на околицях блокпости. До 3 вересня, коли війська Нацгвардії вийшли з міста, воно увесь час обстрілювалося з мінометів та стрілецької зброї, тому з обох боків були втрати.
3 вересня отримали завдання штурмувати Тельманове (місто, розташоване неподалік від кордону з Росією), щоб перекрити канали постачання бойовикам зброї та живої сили. Але спочатку довелося надавати підтримку нашим військам, які виходили з Іловайського оточення, та відсікати супротивника, що їх переслідував. Це були, загалом, невеличкі групки по 3-5 бійців (найбільша, яку зустріли, складалася близько з 20 чоловік), яким надавалася перша допомога. Потім поранених та решту бійців відправляли до Дніпропетровська. Протягом 4-5 вересня тримали під контролем шлях, по якому наша техніка відходила з Іловайська.
У ніч на 5 вересня підійшли до Гранітного (яке нині вже є нашою територією). Міст між Гранітним і Тельмановим був підірваний, лишилася одна плита, тож довелося своїми силами його відновити, щоб могла пройти техніка. Ліворуч був розташований колишній колгосп, де і вдалося перегрупуватися (на допомогу саме прийшов миколаївський добровольчий батальйон «Фенікс»). Вдень 6 вересня підрозділ почав просуватися до Тельманового. За 3 км від цього населеного пункту було підвищення, на якому наших бійців і затиснули. Попереду, на горі проходила лісосмуга, де бойовики облаштували свої укріплені позиції. Голову колони їм вдалося підірвати з гранатометів: вони підбили «КРАЗ», 2 «БТРи», які охопило полум’я. Сховатися було ніде, - ліворуч та праворуч проходили відкриті поля. Відступати назад теж було нікуди, бо кінець колони «поливався» мінометним вогнем. Тож, сховавшись під прикриттям техніки, що вціліла, почали давати відсіч. Ліворуч від дороги проходив невеликий, вимитий дощами рів, яким відходили поранені. Ворожі снайпери у цей час намагалися в них поцілити. Також, ліворуч знаходився і один з ворожих блокпостів, який нашим бійцям вдалося знищити вогнем БТРу та гранатомету.
У цей момент одного з бійців Юрія поранило, він знаходився біля підбитого КРАЗу. Старенький зрозумів, що хлопця ще можна врятувати, і за лямки бронежилета почав обережно відтягувати його до безпечного місця. І у цей момент одна з чергових ворожих снайперських куль добила пораненого, а інша – поранила Юрія у ногу, геть роздробивши її (гомілка трималася лише на передньому м’язі). Снайпер намагався добити і його, та Юрієві вдалося вціліти. Він сховався за колесом машини, перемотав ногу та вколов знеболювальне. Бій продовжувався, Юрія прикривало двоє снайперів з його групи. Їхньому підрозділу висоту вдалося взяти, навіть захопили двох полонених. Через півгодини його разом з іншими пораненими підібрав БТР, який транспортував їх в тил. До 10 години вечора Юрія вже доставили в Маріуполь до лікарні, що була «забита» пораненими, каталками з якими був заставлений увесь двір. Медичні працівники метушилися серед них, відбираючи тих, кого слід оперувати негайно. А таких вистачало: люди з різних підрозділів ЗСУ та НГУ з відірваними ногами, з численними ранами, - видовище жахливе!.. Лікарям допомагали волонтери, психологи. О 3-й ночі Юрія прооперував начальник хірургічного відділення Геннадій Олександрович Шевченко, а о 7-й ранку його з Маріупольського аеродрому відправили до Дніпропетровської міської лікарні № 16, де він провів цілий рік. Загалом чоловік переніс вже 7 операцій, але повністю відновитися так і не вдалося. Та на службу він повернувся і нині служить в Головному управлінні Нацгвардії.
Юрій з вдячністю згадує медичних працівників, волонтерів - Ірину та Дениса Подільських, Люсю Сташевську, Євгена Вербу, завдяки яким, йому вчасно вставили у поранену ногу необхідний фіксуючий апарат, усіх, хто здавав йому кров (бо внаслідок поранення він багато її втратив).
А сил до одужання, намагання якомога швидше встати на ноги, додавала турбота й любов рідних – батьків, коханої дружини, а ще – маленької донечки Соломійки.
З теплотою Юрій пригадує і товаришів по лікарняному ліжку, з якими більш ніж півроку провів у одній палаті – інженера-сапера 28-ї гірно-піхотної бригади, «вихідця» з Дебальцевого, закарпатця дядю Васю (якому бойовики у полоні прострелили обидва коліна, і якого теж багато разів оперували), молодого бійця батальйону «Донбас» Стаса Кулика, якому по крихтах відновлювали практично відірвану в Іловайську руку (йому пощастило лишитися живим, бо на нього натрапила місія Червоного Хреста, інакше бойовики його просто пристрелили б), ще одного добровольця – з «Азову» Сергія Кутракова, з численними мінометними осколками у тілі (нині він демобілізувався та працює у Києві), та інших, з ким іноді бачиться, чи спілкується по телефону.
Ніхто з них не вважає себе героєм, як і сам Юрій. – Є таке поняття, як військовий обов’язок, і його треба виконувати. Справжній чоловік ніколи не буде від цього ухилятися. З усіх, хто служив разом зі мною в одній частині, я не знаю жодного, хто б відмовився поїхати на передову. У нас в підрозділі був Андрій Шанський, який мав досвід служби у складі миротворчого контингенту військ у Ліберії (до речі, його досвід нам під Тельмановим дуже знадобився), займав досить високу управлінську посаду, тобто пішов в АТО не за статусом, славою чи грошима, а тому що не міг вчинити інакше. Він - приклад підлеглим, як має діяти справжній чоловік. Андрій загинув під час штурму Тельманового, та загинув, чесно виконавши свій обов’язок.
Зараз, у порівнянні з 2014 роком наші військові стали на багато рівнів вище, з’явився бойовий досвід, збільшилась кількість мотивованих людей, які свідомо йдуть захищати Батьківщину. І це дає гарні перспективи. Ми вже готові дати ворогові гідну відсіч. Хоч, звісно, як і всі люди зі здоровим глуздом, сподіваємося на мирне вирішення ситуації на сході країни.
Л. Кочмар
Газета «Чорноморська зірка» № 81-82 від 12 жовтня 2017 року