Максим Кривоніс (твір В.Дударєва)
Памяті Віталія Дударєва
Героїчне минуле з раннього дитинства захоплювало Віталія. Козацька велич і слава стає наскрізною темою в його творчості. Це тисячі малюнків, оповідання, оповідки, вірші, пісні, казки, повість... А телевізійна передача про військовий ліцей ім. І.Богуна сприяла тому, що в 2003 році Віталій сам стає богунівцем.
Весна. Якось непомітно увійшла вона того року. Ще наче вчора білів на деревах сніг, а зараз стоять у цвіті, мов наречені, знамениті українські вишні. Протягом дня невтомно працюють бджоли, люди копошаться біля хат, на городах, як дорослі, так і малі.
Тихий вечір спускається на невеличке село, усіяне вербами та квіточками. Білі хатинки, тополі, журавлі, барвінок та лагідна, мелодійна солов’їна пісня. Все воно таке рідне, тепле, бо цілий день поглинало сонячне проміння, щоб зігрівати усіх до ранку.
Тихо-тихо. Лиш де-не-де заводять свої перші пісні півні, скоро ранок. Через село їхали два вершники. Червоні шаровари,чорні овечі шапки, підперезана зброя,яка вже почала виблискувати на сонці. Старий козак Чубайло, який вже збирався було йти прощатися зі світом та його внук Мирон, міцний парубок, зовсім юне обличчя, чорні вуса та брови, яскраві очі випромінювали неприховану радість, бо вони ж їхали під Жовті Води, де збиралося козацьке військо.
Нелегко жилося українцям, бо ж національно-визвольна революція переросла у війну. Битви, сутички, земля зрошена кров'ю, як синів,так і ворогів. Напевне, про все це мовчки думали старий та молодий, лиш кінський тупіт порушував тишу.
- Діду, розкажіть мені про славного Кривоноса, промовив Мирон.
Чубайло не раз розповідав онуку і про Байду, і про Наливайка, і про Кішку, і про Сагайдачного, і про Бородавку… Багато чого бачив на своєму довгому віку старий козак, бо має вже більше ста років. На Хортиці ж він - з п'яти.
- Мене малим до свят Хортиці привів батько. Це єдине, що пам’ятаю я за ті роки. І якщо взяти та зогнати докупи усіх народних ватажків з того часу і дотепер, то Перебийніс – один з найкращих та найжорстокіших.
Ти, синку, з Максимом - земляки, він теж з Черкащини. Полковник Черкаського полку Максим Вільшанський, а у козаків він просто Перебийніс. Поважають його дуже, за чесність, сміливість...
Мирон любив слухати діда,хоча багато історій він знав уже напам'ять.
Мабуть тому, що старий розповідав завжди з охотою, з особливим вогником.
- Дехто вважає Максима шотландцем, а це неправда. Він просто воював, як найманець, десь там у Франції чи Британії, не пам'ятаю. Народився ж Кривоніс у містечку Вільшані в сім'ї ремісника-кушніра. Дитинство і молоді роки - справжнє пекло, як і у більшості дітей бідняків.
Ляхи грабували, убивали, на очах у батьків варили їх дітей. Над Максимом знущалися вогнем. Звичайно, все це добре запало хлопцю в душу. Він рано зрозумів, що за щастя треба боротися. Нелегкою є дорога до правди. Кривоніс також наводив на ворогів жах. Багато чуток ходило про його жорстокість.
Але ж війна є війна.
Два роки тому очолював повстання на Поділлі та Брацлавщині. Зовсім недавно, вже під опікою Хмеля,витіснив з Січі Урядовий Польський загін. І ось тепер під Жовтими Водами буде великий бій - головне доїхати вчасно.
Пам'ятаю, батька твого теж віз на січ. Не доведеться бідоласі зустрітися зі своїм сином в бою. Лежить твій батько, мій син, Царство Небесне йому, під Азовом. Ні могилки, ні хреста...
На одному оці старого Чубайла виступила сльоза. А в цей час сльозами заливалася, голосила в селі жінка і проклинала старого. Це мати Мирона не могла знайти собі ради, Чубайло в свій час відвіз на січ чоловіка, а тепер сина. Та що ж можна вдіяти, таких півсела.
Два вершники проїхали село, попереду виднівся дикий та широкий степ, де панували тур, орел і кам'яна баба, яка пережила віки, багато бачила та мовчить. Все меншими - меншими ставали вершники. Згодом - перетворилися на дві маленькі цяточки.
Гадюкою в'ється дорога, вже декілька днів тривала подорож. Молода трава,осіяна росою, аж різала очі. Подорожні відпочивали не часто, степове чисте повітря надавало сили, енергії.
- Діду, швидше, не відставайте.
- Та йду, йду, бісова косуля бігає, мов заєць.
Пролунав постріл.
- Тю, собаче породище, щоб вона гнилою динею подавилася.
- Діду, годі полювати. Дивіться, що там біліє?
- Не бачу.
Попереду виднівся табір. Сонце піднялося вище, почало припікати по-літньому, а вітер свистів і витанцьовував гопака.
Ось і бекет, далі невеличка землянка, вкопана в землю більше, ніж зазвичай, покрита очеретом та соломою. Вона була настільки малою, що швидше нагадувала собачу будку, аніж людське житло. З дверей стирчали ноги.
- Пугу-пугу! Козак з лугу! Бач, як добре нализався, не одзивається, - буркнув дід, і не чекаючи відповіді, поїхали далі.
Вже зовсім близько виднів козацький табір, огороджений возами, навколо яких був глибокий рів. Вози були наповнені всякою всячиною, в основному зброєю і землею.
-Давай, онуко, стрибати будемо.
Уміло розігнавши коней і переметнувши, вершники опинилися на другому боці рову. Перед Чубайлом та Мироном з'явилися козаки. Перший був невеличкого зросту і мав при собі і рушницю, і пістоль, рудий оселедець теліпався туди-сюди, одне око було перев'язане ганчіркою, але другим дивився дуже застережливо, уважно. Інший козак вже встиг натягнути лук,очі в нього були дуже налякані.
-Пугу-пугу, козак лугу! Та свої ж, кривоносівці, - промовив Чубайло, - додавши ще двійко особливих козацьких слів, які, непевне, не перекладаються на жодну із мов. Хоча діалог тривав хвилин з п’ять, та всім було зрозуміло, хто є хто.
- Гей, Едисей, відчини добрим людям! - гукнув одноокий.
Заскрипіла брама і перед Мироном відкрився новий бажаний світ. Хоча дід багато розповідав про січ, але від надмірного хвилювання у хлопця мову відняло. Безліч білих наметів, над якими маячили запорізькі прапори. Коні, воли, джуренята швендяли туди-сюди, одні козаки стріляли з лука, інші - з пістоля чи просто змагалися в силі. В крамничках торгували порохом, зброєю та іншими речами, необхідними для походу. Жиди приторговували горілкою. Хоч козаки вважалися стійкими випивохами, та все ж, деякі, майже голі, лежали просто неба, бо пропили останнє. Сонце припікало і важко було зрозуміти: від чого почервоніли носи. Вони, мов змовились, демонстрували знамените козацьке хропіння.
- Чого це п'яниці так вільно лежать? Поласувати б їх киями, як в добрі часи, - звернувся до Мирона дід.
Річ в тому, що в таборі майже нікого не залишилося, крім жидів, крамарів, джуренят, деяких козаків.
- Гей, козаче, скажи, будь ласкавий, де це всі, наче повимирали? - промовив Чубайло, не зводячи очей від одноокого.
- Ви, що не чули, вчора відбувся бій. Основні сили козаків Хмеля, Богуна та татар погнали ляхів, а в урочищі, в Чорнім яру, їх перестрів Кривоніс з полком. Запам'ятається він всім надовго. Зараз усі на раді. Та ви ще встигнете...
Одноокий ще не закінчив свою промову, як Чубайло розвернув коня, мов молодий парубок, який упадає за своєю дівчиною, з таким же натхненням, швидко помчав до центру табору. Мирон ледве встигав за ділом. Очі вершників світилися якимось незвичайним вогником, як вони були схожі між собою в той час. Бо ж спільна справа, мета так об'єднує людей, що зменшується, навіть, різниця у віці. На щоках хлопця з'явився рум'янець, серце застукало частіше, якийсь кубок підійшов до горла. Перед очима сила-силенна козаків. Такого він ще ніколи не бачив. Козаки, мов бджоли гуділи, сперечалися, доказували щось один одному… Немало серед них було перев'язаних, наслідки ж вчорашнього бою...
Далі буде
м.Очаків
Травень 2001 року,
Учень 7-Б класу ЗОШ 1
Дударєв Віталій