Життя, сповнене добра




Хоч Михайлу Андрійовичу Подимову за паспортом 89 років, та він нещодавно відсвяткував своє 90-річчя. Так трапилося тому, що за часів окупації, коли молодь віком від 1928 року народження забирали на роботу до Німеччини, батьковий знайомий з примарії (управи румунської окупаційної влади) підробив у метриці дату, і Михайло лишився вдома. Так з того часу за документами він і є на рік молодше, ніж насправді.

Михайло Андрійович з рибальського роду, тож, коли Очаківщину у 1944 році визволили від ворога, за порадою батька хлопець одразу пішов працювати до рибколгоспу «Червона Україна» у рідній Чорноморці.

- Риба у голодні повоєнні роки була справжньою годувальницею, - пригадує чоловік. - Багато людей, особливо багатодітні сім’ї, де чоловіки на фронті загинули, бідувало. То завжди намагалися таку малечу підгодовувати, наділити їх рибкою.

Очаков. Михайло Андрійович Подимов

  Очаков. Михайло Андрійович Подимов  

У 1949 році Михайло був призваний на строкову службу, рік відслужив у Поті, а на наступний – був демобілізований (потрібно було доглядати за старенькими батьками, бо старший брат загинув на війні, а сестра на той час вийшла заміж і вже з ними не мешкала). Після армії знову повернувся на роботу до рибколгоспу. Був кмітливим, старанним, тож, незважаючи на молодий вік, довелося бути і бригадиром, і помічником бригадира. Ніколи не відмовлявся від відряджень, їздив і до Керчі, і до Поті. Плавав на судні до 1954 року.

Потім, коли море трохи набридло, пішов навчатися на курсах водіїв і якийсь час працював водієм. Та коли господарство укрупнили, довелося працювати «на підхваті»: те подай, те привези, тож, покинув це. А тоді саме у Чорноморці одесити відкрили невеликий ливарний цех, де виготовляли різний металевий побутовий крам, то Михайло й пішов туди працювати, скінчив курси ливарників на Миколаївському суднобудівному заводі Марті (Чорноморський суднобудівний завод), навчився, як правильно формувати металеві вироби, як їх відливати, і почав у своєму селі у «ливарці» працювати бригадиром, керуючи 5-ма дівчатами й 6-ма чоловіками. Зарплатня там була в рази вища, порівнюючи з водійською (мав до 800 карбованців на місяць, на відміну від 60-ти за кермом), хоч і доводилося графітний пил ковтати, який увесь час стояв у повітрі. Чотири роки там відпрацював.

А потім попрохали тимчасово попрацювати мотористом у рибколгоспі (свого часу Михайло й курси мотористів скінчив при Очаківській рибколгоспній станції). Та так те «тимчасово» й розтяглося на 12 років, аж до пенсії, і навіть, трохи після неї. Плавав на баркасі.

- Бригадиром тоді був Олександр Маслюченко, - пригадує Михайло Андрійович, - ми з ним дуже гарно спрацювалися. Я його поважав як розумного й досвідченого керівника, а він до мене добре ставився, поважав за те, що не п’ю і навіть не курю. Тож, коли інших сварив за щось, лаяв, мені на мої недоробки лише по-доброму вказував.

До 1984 року Михайло Андрійович з дружиною мешкав у Чорноморці, а коли неподалік від племінниці дружини Катерини у Очакові прода­вався будинок, то й вирішили перебратися до міста, бо в селі вже родичів ніяких не залишилося, та й за великим городом і господарством доглядати вже важкувато стало.

До речі, дружину свою – Любов Петрівну, знає змалечку, бо навчалися разом з першого класу.

- Вона тоді така маленька, руденька була, з двома кісками, за які хлопці-розбишаки увесь час намагалися її посмикати, тож я захищав її, нікому кривдити не давав. Потім, коли підросли трохи, вже більше з хлопцями товаришував. А коли зовсім подорослішав, то спочатку звертав увагу на старших дівчат, жвавіших, яскравіших. Люба тихенька була, тож я не одразу розгледів, яка у неї гарна фігура, не зразу зрозумів, що це моя «половинка». Я був хлопець показний, завжди гарно й акуратно вдягався, то й багато дівчат на мене оком кидали. Та серед інших зрештою обрав Любу, бо ближче й дорожче від неї нікого не було.

Певний час жили у громадянському шлюбі, та згодом зареєстрували відносини, - розповідає Михайло Андрійович і продовжує, - жили ми з нею душа в душу, завжди дослухалися один до одного, не йшли наперекір. І хоч з власними дітьми не склалося (спочатку не поспішали заводити, а потім не вдавалося), та племінниця Катерина і її сім’я з дітьми й онуками стали як рідні. Балували їх, ні в чому не відмовляли, бо «до роботи дурні», завжди працювали, велике господарство тримали, город обробляли, тож гроші були…

- Пам’ятаю, як племінниця школу закінчувала, і на випускний не було сукні, то я аж до Ленінграду поїхала за нею, - долучається до розмови Любов Петрівна. – А як вона вже заміж вийшла, і для малечі потрібні були речі, то звідусіль, де б не була, їх привозила. Спочатку ми про них дбали, а тепер, коли ми постаріли, вони нам допомагають.

Дітвора – онуки й правнуки – з двору увесь час не виводиться, дуже любить дідуся Михайла й бабусю Любу, - розповідає племінниця Любові Петрівни Катерина, - На дідусеве 90-ліття, яке нещодавно відзначали, влаштували справжнє свято – 5 тортів купили, солодощів напекли, бо він у нас найкращий! Люблять і поважають Михайла Андрійовича і всі сусіди, бо він завжди з усіма привітний, доброзичливий, чуйний.

До речі, коли 2 роки тому двоє міських депутатів разом з працівниками Червоного Хреста влаштували свято для найстаріших подружніх пар Очакова, то й Михайла Андрійовича з Любов’ю Петрівною на нього запросили, а цьогоріч вони відзначили вже 65-річчя спільного життя.

Підбиваючи підсумки нашої розмови, Михайло Андрійович з вдячністю говорить: «Гарне ми життя прожили, ні на що скаржитися, в любові і достатку. Ні з ким не сварилися, допомагали людям, як могли. Тож, ставтеся до усіх з добром, і воно обов’язково до вас повернеться», - ось такий у нього рецепт щастя і довголіття.

Л. Кочмар
Газета «Чорноморська зірка» №33 від 10.08.2018 р.