Село Жовтень
с.Сонячне (до 2016 р. – Жовтень) – село Очаківського району. Населення по перепису 2001 р. складало 185 чоловік.
Матеріал про історію маленького очаківського села Жовтень з газети «Чорноморська зірка» за 1965 р.
20 травня 1923 року. Валка підвід навантажена не складним домашнім скарбом, дітьми, стариками (молоді люди йшли пішки поряд з підводами) зупинились на незнайомій землі, тимчасово розташувались над Березанською затокою біля прохолодного фонтану. Вода джерелом б’є з-під кручі. Підходять, пробують, п’ють, милуються, хвалять:
- От так водичка! Це ж – справжнє багатство! Ну, хлопці, ми отаборюємось! Кращого місця не знайдемо. Згода - Згода.
Миколаївський окружний земвідділ виділив нам 600 га незайманої землі. Що то за земля! Рівна, гарна. А плавні! Є де й худобу попасти й хліба посіяти. Радіють люди:
- Живемо, хлопці!
Відвели переселенцям садиби. В першу чергу спорудили курені. Хати потім побудуємо. Перша землянка була побудована проти фонтану уповноваженим хутора Колба Іваном (Ян по-польскі). Громада вирішила по його імені назвати хутір Янів.
Пізніше прибули представники з райкому та райвиконкому. Провели збори і запропонували назвати хутір інакше: на Жовтневої революції. Громада погодилась. Так виник над затокою хутір Жовтень.
Люди прибули сюди із Житомира. Діди їх віками панськими кріпаками були. Та й самі «скуштували» панського хліба. Землі не було. Тільки після революції наділили по 0,75 га на їдця. Мало!
А тут декрет про переселення на нові землі. Землі досить буде: по 2,25 га на їдця.
Кожна родина , яка оселилась на хуторі Жовтень одержала по 10, 15, 20 га землі на господарство. Почали хазяйнувати. Дехто привіз з собою плуги «Сак». Місцеві селяни, посміхаючись, кажуть:
- Е, хлопці, ними орати ви не будете. На нашу землю треба доброго плуга.
А де його взяти? Та ще й букера треба мати, борони. А тут. Поки побудували хати, витратились. А ще треба корову придбати та й хліба купити на зиму, заготовити насіння. Стали орати: земля тверда – цілина. Але так-сяк посіяли, хто як міг і скільки. А весна 1924 року-посушлива. Недорід. По 20-30 рудів зерна з гектара зібрали. Погано.
Пара коней, а то й одна. Де в кого не залишилось жодної. Засумували люди. А тут і дітей треба вчити. Школи немає. До Анчекрака – далеко. Та і в чому посилати: босі, голі. Та й з харчами кепсько. Перебивались кожний, хто як міг. Тяжко стало жити новосельцям. Це було влітку 1925 року. Я теж з батьком господарював. Одна коняка, 7 душ сім ї. 16 га землі – далеко не поїдеш.
Що робити?
Податись до міста, шукати роботи? І там безробіття.
Думав я, думав і вирішив, дай, мовляв, напишу товаришеві Дзержинському листа. Написав і нікому нічого не сказав. «Як допоможе, то всі дізнаються, а як ні, то й ніхто не буде знати про це»
Змалював я Дзержинському всю нашу історію. Пізньої осені, приблизно в листопаді. Перед вечором я вийшов на вулицю пройтись. Ніде нікого не видно. Дощ, негода. Раптом дивлюсь: їде бричка, сірі коні в пилюці. «Хтось із райкому» подумав. Під’їхав той на бричці, питає:
- Де можна бачити вашого уповноваженого. (На хуторі був уповноважений)?
Сірими кіньми приїхав представник з обкому комісії по національностям. Оставили на ніч коней. Представник обкому наказав зібрати збори. Та довго не треба вже бо всі вже були тут. Зібралися люди, обрали президію зборів й її секретарем. Надали слово уповноваженому обкома. Він вийняв із папки папір, розмахує ним, питає:
- Хто писав Дзержинському листа?
Всі мовчать і я мовчу.
- Від товариша Дзержинського на адресу обкому надійшов лист. От я і приїхав - сказав представник обкому.
Люди стали виступати й викладати свою біду й горе. Потім за пропозицією уповноваженого обкому збори ухвалили найкращу хату для школи. Через тиждень з’явилась і вчителька.
Тут же на зборах вирішили організувати переселенське товариство й обрали правління. А на весні 1926 року одержали кредит від держави по 600 карбованців на кожне господарство, по 300 карбованців на придбання худоби і будівельних матеріалів і по 300 – на закупівлю сільськогосподарських машин.
Зраділи хуторяни.
У 1930 році у нас був організований колгосп «Польський комунар». Артіль була невелика – всього 35 господарств об’єднувала вона. Але люди працювали дружно. Господарство зміцнювалось. Молочнотоварна ферма колгоспу була кращою в районі перед війною.
Гість з Польщі.
Відбулося укрупнення колгоспів і тепер в селі Жовтень – бригада, що належить колгоспу «Україна».
Є така поговірка: «Якби батько встав з могили та подивився - здивувався б». Та й навіщо мертвому дивитись. Я от живий, перший поселенець, там жив, працював, а тепер коли доводиться приїхати (вже не на хутір, а село), то й сам не можу впізнати тих місць, що я їх колись добре знав. І де там впізнати. То було 35 землянок, а тепер стоять великі будинки з верандами на садибах цвітуть садки. То була одна вулиця, а тепер над лиманом з’явився ряд нових будинків, а понад шляхом – ще одна вулиця, і також, нові й красиві будинки.
У селі відкриті нова школа, клуб, є магазин, дитячий садочок, а тепер будуть ще будувати родильний будинок.
Село Жовтень є тепер кращим населеним пунктом й бригадою колгоспу «Україна». Та ще й у мальовничому місці розташовано село: над лиманом, чудова природа. Тепер правління колгоспу спорудило багате водоймище – став. В яру і риба буде розводитись.
Зараз колгосп «Україна» займає перше місце в нашому районі. Трудова дисципліна висока, добра оплата праці – колгоспники одержують по одному карбованцю авансу на трудодень. Добробут хліборобів зростає рік у рік.
Розповім про одну екскурсію в село Жовтень. В серпні минулого року з Польської Народної Республіки до моєї невістки приїхав її рідний брат, щоб подивитись як живе його сестра. Чоловік робочий, культурний. Коли він їхав, якийсь песиміст сказав йому, що сестра живе погано.
Це мене образило і я запропонував йому поїхати зі мною в село Жовтень. Згодився. Приїхали надвечір, пішли по селу. Я йому показую, розповідаю. На моє «щастя» в селі залишилось три старих землянки, а то не було б ніякого доказу, як люди жили раніше.
Подивився наш гість на ті землянки, а потім на будинки, а на них – ліс телевізійних антен. Куди не зайдеш, кімнати на дерев’яних підлогах. Меблі гарні, чистота, газові плити та інше.
Потім під вечір пішли на свинарську ферму. На воротях нас зупиняють в чистих фартухах свинарки:
- Ви куди? Хто ви, чого треба? Сюди не можна без дозволу.
Треба було шукати виходу. Мені було ніяково перед гостем із Польщі. Я й кажу:
- Дівчата! Невже не пустите мене? Коли організовували колгосп, а я працював у ньому, то вас, напевно, ще й на світі не було. А тепер ви мене не пускаєте.
- А хто ж ви?
Довелося все пояснити свинаркам. Ну, добре – пропуск дали. Повели мене з моїм гостем Люциком по свинарнику. Чистота, порядок. Свиноматки жирні порозлягались в клітках і тільки стогнуть. Поросята, наче линки, бігають, граються. Подякували свинаркам, пішли до корівника. Корови якраз з пасовиська ішли додому. Доярки всі в білих халатах, наче санітарки, зібралися зустрічати худобу. Мене тут знали, ввічливо привітались, але здивовано поглядали на гостя.
Заходимо до корівника. Підметане, чисто, по яслах розкладена чиста маса, кнопка – вода для кожної корови. Висять чисті рушники, поряд – дійниці, бідони.
- Ну, як? – питаю я гостя. – Подобається?
Люцик відповів:
- Який я задоволений, що побачив все це власними очима!
Я щиро вірю в те, що добробут колгоспників підніметься ще на вищу ступінь.
А. Єзерський
Постановою №4085 від 19.05.2016 р. Верховна Рада в рамках декомунізації перейменувала село Жовтень Очаківського району на село Сонячне
Газета «Очаківський тиждень» №97 от 21.04.2020 г.