Карпова могила (Карпичев курган)




Навкруги степ переливається сріблястою ковилою, і в її неосяжних, незміряних хвилях, неначе в морі, палахкотить, купаючись, сонце. А серед ковилових перекатів кров'яніють озера вогненних піонів і диких маків.

Безлюдний і дикий стародавній степ Причорномор'я. І тільки, немов німі степові стражі й свідки прадавньої давнини, бовваніють серед того безмежжя серед сріблясто-червоної краси і сумної задуми гостроверхі могили ...

Та степ цей — не вічно сонна і завжди порожня дика площина. Час від часу причорноморська рівнина раптово оживає, стугонить земля під тисячо-коптними ударами турецько-татарських орд.

Тоді стара сивокоса ковила вилягає, безсило припадає до землі від того шаленого гону й гортанного крику «Ала-ла».

Тільки зопорізький полковник Сутика — не з тих хто лякається дикої орди чи обминає її далекими степами. Він сидить — чорновусий і огрядний, в червоному жупані й киреї на своєму вороному коні, погукуючи своїм зичним трубним голосом:

— Ану заходьте, хлопці, звідти й звідси, заманюйте яничар в оту балку, та й замикайте коло... Тоді й битися буде легше з ними. І менше своїх буйних голів покладемо в січі.

У Карпа Сутики — проста і мудра стратегія. Коли сонце починає схилятися до вечірнього кругу, запорожці вже повністю замикають коло і беруть в шаблі та списи необачну орду, що в своєму лютому пориві — з лету вскакує в неглибоку, але дуже заболочену степову балку. Ординці кричать щось своє і намагаються вибатися звідти на суходіл, але їх всюди стрічають козацькі заслони.

А полковник Карпо Сутика стоїть на високій могилі, що не так давно кимсь насипана, покручує чорний вус та тільки усміхається. А далі кличе до себе товмача, що перебуває при війську, та й питає:

— А що вони кричать, оті басурмани?

І перекладач, колишній кримський татарин, який давно потрапив у руський полон і прийняв християнську віру, пояснює:

— Вони кричать «Анче-крак». Тобто «чортове болото»... Нарікають на тебе, полковниче, що ти їх туди загнав і тепер не випускаєш...

Полковник так зареготав, що аж кінь вороний під ним увігнувся.

— То й нехай нарікають, — котиться луною його сміх і могутній голос над степом. — Нехай собі нарікають, аж доки свої нечистиві душі не віддадуть Алаху. Тут їм, у цьому чортовому болоті, жаба й цицьки дасть!

Жодного не випущу живим, щоб і їх нащадки пам'ятали, як нападати на нашу землю, плюндрувати рідний наш край, гнати наших людей у неволю.

Уже й смерклося, і темна ніч свої крила поклала на степ. Поволі вгамувалося, затихло і те чортове болото, поглинувши навіки загарбницькі орди.

...Так те місце й було назване Анчекраком. Минали роки, десятиліття. Люди почали селитися в дикому степу над «чортовим болотом». Так і утворилось село Анчекрак.

Полковник же Карпо Сутика із своїм славним військом запорізький ще не одну розбив татаро-турецьку орду. А потім і став під самою фортецею Озук-кале, що означає «Довга фортеця», — на піщаній косі над Чорним морем.

А згодом, перед останнім великим штурмом російськими військами Очакова, тут набралося аж сорок запорозьких куренів: полтавський, уманський, батуриньский, кавунівський та інші. Головним начальником всіх сорока куренів був полковник Сутика.

А біля села Анчекрак, що після Великої Вітчизняної війни перейменоване в Кам’янку, височить могила, поросла на одному схилі диким терном, яку й тепер називають «Карповою могилою». Коли вийдеш на могилу, то з неї побачиш як на долоні, сучасну колгоспну Кам’янку. Чудовий будинок культури. Двоповерхова школа, сільрада, житлові будинки, за селом — твариницьке містечко. Повсюду кам’яні будівлі з черепичними й шиферними дахами.

А надалі, де було колись «чортове болото», тепер величезний ставок, що розливається двома рукавами, заповнений чистою водою і дзеркальними коропами.

Так знайшла своє продовження давня-предавня легенда про Анчекрак у розквіті передової й сільськогосподарської артілі «Україна» в причорноморському степу поблизу Очакова.

А через саме село стрімко біжить у далечінь асфальтований шлях — з Очакова на Одесу й Миколаїв, а за ними — все далі, і по всій Україні.

Газета "Чорноморська зірка" 1965 р.