Покликана робити світ світлішим (Світлана Робулець)




Змалку її зачаровували море і музика. Море, бо долею було призначено народитися на морському узбережжі, і з тієї пори ця стихія мов магнітом притягувала, у будь-яку пору року давала сили і натхнення. І таку ж магічну владу з раннього дитинства мала над нею і музика, що заворожувала й надихала, дарувала цілий світ, бентежний і прекрасний у своїй неповторності, стала невід´ємною частиною усього її подальшого життя.

Народилася Світлана Олександрівна Робулець 5 лютого 1965 року у м. Северодвінську, на березі Білого моря. Тато, Олександр Іванович Кір´яков, працював судоремонтником. Мама, Любов Павлівна, була справжнім «генералом». Медпрацівник за професією, вона працювала на різних керівних посадах, бо мала природжені лідерські якості. У мами була велика родина, де виховувалося десятеро дітей, рідня проживала у невеликому селі неподалік від Великого Устюга. Й до 2014 року, поки війна на Донбасі не розділила Україну й Росію, Світлана часто там бувала.

Коли їй виповнилося п´ять років, родина вирішила змінити клімат на більш теплий та переїхати на південь, до Іллічівська (нині – Чорноморськ). Там, на березі Чорного моря дівчинка й зростала. А південь Кір´якови обрали не даремно, адже на Кіровоградщині, у райцентрі Вільшанка мешкала татова рідня. І його рідний брат, який самотужки вивчився грати на кларнеті, почав навчати музики й племінницю. Ось відтоді, з самого дитинства музика й стала її покликанням та справою життя. Творчій, артистичній від природи дівчинці дуже подобалося влаштовувати концерти для бабусі, всієї рідні та сусідів, долучаючи до них й інших дітей.

Вільшанка була великим радгоспом-мільйонером, мала власну школу мистецтв, яку очолював О.К. Іванов (в майбутньому декан миколаївського інституту культури, де у величезному приміщенні стояло 2 справжніх концертних роялі. Ще один рояль знаходився і в приміщенні клубу, де пізніше була відновлена церква. І коли Світлана вже навчалася у музичній школі, а пізніше у музичному училищі, приїздивши до рідні, залюбки грала на них, а працюючи у музичній школі, проводила майстер-класи для викладачів школи мистецтв.

До речі, її дідусь по татовій лінії був болгарином, а вільшанка - місцем, де мешкала болгарська діаспора, й часто проводились фестивалі болгарської культури, у яких брали активну участь її двоюрідні сестри, одна з яких була художницею. Болгарська діаспора Вільшанки підтримувала тісні творчі зв´язки з болгарами з Тернівки на Миколаївщині, тож пізніше, коли Світлана вже працювала в Очаківській музичній школі і доводилося у форматі обміну досвідом бувати там у колег, де колектив музичної школи очолювала І.І Зайченко, виявилося, що у них є спільні знайомі. А побувавши згодом в самій Болгарії, почувала себе там, як вдома.

Тож, відчувши потяг до музики, Світланка вже з 5 років мріяла навчатися у музичній школі, і незабаром її мрія здійснилася. Їй надзвичайно пощастило з першою вчителькою, яка хоч і була дуже вимогливою, та щиро ділилася з нею усіма знаннями і вміннями. Та, коли викладачка змінилася, добре налагоджена система опанування музичними знаннями почала давати збої. Інтуїтивно дівчинка відчувала нестачу цих знань, та по-справжньому відчула скільки їй ще необхідно працювати, щоб стати справжнім професіоналом, коли вступила до музичного училища.

Миколаївське державне вище музичне училище було відкрите ще у 1900 році на базі Імператорського музичного товариства, та розташовувалося тоді у будівлі, що була резиденцією адміралів – командирів Чорноморського флоту. Це училище зберегло традиції безкорисливого служіння музиці, закладені ще на початку минулого століття, й за довгий час свого існування стало альма-матер для багатьох видатних музикантів. А курс Світлани був особливо яскравим, назавжди лишившись у пам´яті викладачів, з якими багато з них і нині підтримують чудові стосунки, обмінюючись професійним досвідом та надбаннями.

Світлана Олександрівна дуже вдячна нині своєму педагогові Людмилі Леонідівні Шишковській за надзвичайну вимогливість, з якою вона до неї тоді ставилася, бо це згодом виробило неабияку цілеспрямованість і працездатність, без яких ніколи неможливо досягти високих результатів. Л.Л. Шишковська разом зі своїм чоловіком навчалися у Свердловській консерваторії у відомого концертуючого піаніста, учня Нейгауза, на основних принципах розвитку виконавської майстерності якого побудована уся наша сучасна фортепіанна школа, одна з найсильніших у світі. До речі, пізніше, коли Світлана вже вийшла заміж і народила первістка, старшого на рік від сина Людмили Леонідівни, вони вже подружилися родинами, і між хлопцями (син Людмили Леонідівни нині – провідний «бас» Одеського оперного театру) й донині зберігаються гарні приязні стосунки. А у минулому році Світлана Олександрівна та Людмила Леонідівна обидві стали бабусями.

Саме в училищі, як пригадує нині жінка, було закладено фундамент усіх її знань і навичок, якими має володіти професіонал. «Наші викладачі були справжніми майстрами своєї справи, фахівцями високого рівня. І зрозумівши, скільки прогалин маю після закінчення музичної школи, я почала наполегливо надолужувати пропущене. Ми по 5-6 годин проводили щодня за інструментом, ловили кожне слово викладача. І я їм дуже вдячна, бо закладена там база згодом дозволяла мені почуватися нарівні з тими, хто отримав консерваторську освіту. Про її відсутність навіть не здогадувалися, дуже дивуючись, що у мене немає диплому консерваторії», - розповідає Світлана Олександрівна.

Після закінчення училища постало питання працевлаштування, і хоч за розподілом вона мала поїхати в інше місце, та опинившись разом з подругою після здачі останніх іспитів на вулицях Очакова, куди поїхали відпочити до моря, дізнавшись, що у цьому невеличкому містечку є музична школа,  одразу вирішила, що буде працювати саме тут.

Світлана прагнула якнайшвидше всі отримані в училищі знання і навички застосувати на практиці. Тому з великим завзяттям взялася до роботи, не рахуючись ані з часом, ані з втомою. Директор школи Микола Касьянов,  якого Світлана Олександрівна завжди згадує з великою повагою і вдячністю, сам був безмежно відданий музиці, горів роботою. Тож поважав і цінував такі ж якості у своїх підлеглих. Тому усі її починання, зокрема й театр музичної опери, де вона була постановником, режисером, сценаристом і концертмейстером одночасно, знаходили у нього підтримку й відгук. Заглиблена у свою працю, вона зовсім не думала про заміжжя, створення сім’ї. Та доля розпорядилася інакше, подарувавши їй зустріч з тим, кому судилося поєднати з нею своє життя. Її обранцем став брат колеги, Ольги Миколаївни Кравченко, Юрій Робулець, який, до речі, прийшов пофотографувати одну з вистав її театру.

Світлана Олександрівна говорить, що вони з Юрієм Миколайовичем зовсім різні. Він закінчив Одеський будівельний інститут і все життя пропрацював на газовому господарстві, має високий рівень фізико-математичних знань, схильність до вивчення яких мабуть передалася спадково від його мами, Катерини Федорівни, вчительки математики. Чоловік зумів передати їх старшому сину, який у школі був незмінним учасником олімпіад з цих дисциплін, а згодом ще й став наймолодшим студентом свого курсу, вступивши до вишу у 15 років, бо свого часу, завдяки підтримці батьків, з 3-го класу перейшов одразу до 6-го, здавши необхідні дисципліни екстерном.

Та Юрій Миколайович – не «сухий технар», він людина глибоких універсальних знань і багатьох захоплень, як з гордістю за нього розповідає Світлана Олександрівна. Він книголюб, краєзнавець, історик, літературознавець, поет, тому з ним завжди цікаво, його люблять усі її друзі, серед яких багато людей мистецтва.

«А ще – він моя справжня опора, - з вдячністю говорить жінка, - він завжди мене підтримує в усьому і допомагає. Без нього я сама нічого б не встигала».

Спочатку, як пригадує Світлана Олександрівна, Юрій Миколайович не зовсім схвально ставився до її майже цілодобової відданості роботі, бо, уже будучи вагітною, продовжувала буквально днювати й ночувати у школі. Але перша зустріч з її товаришами по навчанню, дуже схожими на неї у пристрасному служінні обраній справі, допомогла її чоловікові глибше зрозуміти її саму, її потребу безперервно слугувати музиці. А трапилося це, коли старший син Андрій народився у її день народження, 5 лютого, бо так сталося, що запросивши друзів і рідних на свій день народження та намагаючись їх порадувати кулінарними смаколиками, вона, будучи на останніх термінах вагітності, перевтомилася і народила дитя трохи передчасно. Тож, приїхавши святкувати її день народження, гості мали змогу відзначити одразу дві дати.

До речі, у її житті чимало цікавих збігів і переплетінь, крім тих, про які уже згадувалося. Наприклад, її найкраща подруга по училищу теж, як і Світлана, народилася на березі моря, тільки Чорного, у Феодосії. А ще, як і вона, закохалася та одружилася з чоловіком на 12 років старше від себе, і зараз їхнє подружжя – відомий на увесь Крим скрипковий музичний дует, який часто виступає у музеї Айвазовського. А Світлана побувала у цьому музеї ще у дев´ятирічному віці, коли відпочивала там у дитячому санаторії, тоді ж і захопилася творчістю цього митця.

Є й багато іншого. Наприклад, дружні стосунки склалися у її родини з сім´єю Макушиних,  у яких жив її молодший син Владик, коли навчався у Києво-Могилянці. Крім співпадіння дат народження зі старшим сином, з молодшим у Світлани Олександрівни теж невеликий розбіг у днях народження, він народився 11 лютого (а різниця у віці між синами, як і в неї з чоловіком – теж 12 років). Тому й святкуються дні народження її та дітей одночасно, з великою кількістю гостей, де завжди панує творча атмосфера, ведуться цікаві розмови, звучить музика. До речі, у Світлани Олександрівни вдома стоїть два таких же інструменти, як і у музичній школі, один з яких належав Миколі Касьянову. І це теж дивне співпадіння.

З такою ж пристрастю, з якою вона ставилася до роботи, Світлана занурилася й у материнство, присвячуючи кожну вільну хвилинку дітям. Її Андрійко зростав дуже тямущим і розвинутим хлопчиком, мав феноменальну пам´ять. І книжкові розповіді, які він з шестимісячного віку чув від мами, запам´ятовував з першого разу, у річному віці вже міг дещо повторювати, а ще через півроку – «по-дорослому», цілими реченнями, переповідати. Пізніше народився молодший син Владислав, тож турбот додалось ще більше. Хлопчики гарно вчилися. Старший Андрій закінчив фізико-математичний ліцей та Одеський національний університет ім. І. Мечникова, молодший Владислав – Миколаївський національний університет ім. П. Могили.

   

 

Діти потребували багато часу й уваги, тому спроби отримати вищу освіту одразу після їх народження потерпіли поразку, й до цього питання Світлана Олександрівна змогла повернутися лише після того, як обидва її сини отримали дипломи й стали цілком самостійними людьми (нині вони живуть і працюють у Чорноморську, старший уже одружений).

Одразу ж, з перших років педагогічної практики, крім педагогічної діяльності, Світлана Олександрівна багато уваги приділяла розвитку виконавської майстерності, заохочуючи й учнів і колег-викладачів до участі у концертних виступах. Адже мета навчання за системою Нейгауза – саме концертне виконання. А для того, щоб заохотити до цього дітей, потрібно самим цим жити, подавати їм приклад. Так було створено спочатку тріо з Володимиром Кислим та Гертрудою Тимофіївною Прохоровою (фортепіано-скрипка-віолончель), потім дуети з Наталею Чудною (фортепіано-флейта) та Ольгою Олександрівною Швець (2 фортепіано), фортепіанний дует з Оленою Логвиновською, а пізніше – з Юлією Нікітіною.

«До речі, наш викладацький дует «Ренесанс» був першим у Миколаївській області, а потім такі почали створюватися і в інших музичних школах. Ось такий приклад ми подали», - з гордістю розповідає С.О. Робулець.

«Філармонія у Очаківській музичній школі рахується з 2000 року, але звісно, вона фактично існувала ще при М.Ф. Касьянові, який теж приділяв багато уваги концертам на яких обовязково виконувалась і класична музика» - розповідає Світлана Олександрівна. – І хоч вона у нас на громадських засадах, не задокументована, але ж філармонія - це і є виконавська діяльність, організація і обмін концертами, популяризація музичного мистецтва. Тож, багато концертних виступів організовуємо ми, багато колег приїздить до нас, зокрема це й музиканти дуже високого рівня.

У нас свого часу бував відомий харківський композитор, педагог і піаніст, заслужений діяч мистецтв професор В.М. Птушкін, який з захопленням назвав наш Очаків маленьким Парижем. Кращі наші вихованці й педагоги виконували його твори, а мені пощастило зіграти з ним в чотири руки. Володимир Михайлович тоді, як й багато інших гостей, які приїздили до нас з Одеси, Миколаєва, Києва, високо оцінив рівень підготовки наших дітей, зауважуючи, що він гідний музичного училища, а не школи. Відзначають відомі композитори й рівень виконавської майстерності викладачів. О.М. Таганов, творчості та основам експериментального курсу про перспективи синтезу музики й живопису якого в Очакові був присвячений захід, підготовлений спільно з Миколаївським державним коледжем музичного мистецтва (колишнє вище музичне училище), похвалив наш дует «Ренесанс», який виконав його Фантазію для двох фортепіано на тему А. Пьяццолла «Лібертанго». До речі, його цикл «Краски» представляла тоді М.В. Матвеєва, завідувач фортепіанного відділу коледжу, яку разом з її вихованцями пов´язують давні дружні зв´язки з нашою школою і обмін концертами».

Слід сказати, що організовувати такі концерти дають змогу й особисті зв´язки Світлани Олександрівни, яку пов´язують приязні стосунки з багатьма видатними майстрами музичного мистецтва з Одеси, Миколаєва, Києва. Серед її добрих знайомих і відомі художники, діячі мистецтв, і кожного з них вона намагається запросити до Очакова, познайомити з його багатою історичною спадщиною, і в свою чергу, популяризувати їх творчість серед мешканців нашого міста. Більшість з них назавжди закохуються в Очаків з його неповторною аурою, яка викликає бажання творити, в унікальну природу Кінбурна, помилуватися якою Світлана Олександрівна теж запрошує своїх гостей. До речі, разом з Наталею Чудною вони влаштовували концерт у Покровці, а Любов Петрівна Твердовська проводила для них екскурсію найвідомішими куточками коси.

«Важливо ще й те, - говорить Світлана Олександрівна, - що у нашій школі чудові інструменти, придбані ще М.Ф. Касьяновим які ми бережемо, мов зіницю ока, і якими не можуть похвалитися навіть деякі миколаївські школи».

Певного рівня виконавської майстерності можна досягти лише наполегливою працею, а для цього потрібно систематично по кілька годин на день присвячувати інструменту. І тут обов´язково потрібна підтримка батьків, бо до дітей розуміння цього приходить іноді лише з часом. І тоді дехто знову повертається до занять музикою у більш свідомому віці.

Музична школа – це не гурток за інтересами, це певний рівень знань і майстерності, який досягається вивченням і опануванням класичних зразків, дає змогу займатися згодом музикою не на аматорському, а на професійному рівні, тобто більш глибоко і змістовно. Її вихованці здатні відрізнити справжню музику, відділити вічне від тимчасового, кон´юктурного. І навіть, якщо їхній життєвий шлях у подальшому не буде пов´язаний з професійною музичною діяльністю, музика назавжди залишиться важливою частиною їхнього життя, стане їх натхненням і розрадою. «Це стосується й наших власних дітей, - розповідає Світлана Олександрівна. – Мій Андрій якось подякував нам з чоловіком за те, що ми прищепили йому любов до прекрасного. І хоч музикантом він не став (разом з молодшим нашим сином Владиславом займаються бізнесом у фірмі мого брата), та з задоволенням відвідує концерти по всьому світу, й оперні зокрема, маючи, на щастя, таку можливість.

До речі, слід сказати, що за майже чотири десятки років, відданих викладацькій діяльності у Очаківській ДМШ, понад 10 її вихованців стали професійними музикантами, закінчивши музичні училища та консерваторії.

«Не всі діти спочатку внутрішньо готові виступати на публіці, бо не знають своїх прихованих можливостей, але беручи участь у концертах, вони так розкриваються! Крім того, мета наших концертів (а вони проводяться не лише у приміщенні школи, а й у музейних залах тощо) – це ще й просвітницька місія, намагання донести до слухачів те прекрасне, що несе в собі класична музика. І в нас уже є певне коло шанувальників, людей, які з нетерпінням чекають нових зустрічей з нами. Вони виходять після наших концертів такими піднесеними, внутрішньо оновленими, просвітленими. А це значить, що ми досягли своєї мети. І це не може не радувати», - говорить Світлана Олександрівна. -Так, як і в кожній роботі, у нас трапляються помилки, але їх не потрібно боятися, потрібно експериментувати, шукати щось нове, щось своє. Ось так ми почали звертатися у наших концертах, наших фестивалях «Весняні ноти творчості» до синтезу різних видів мистецтв, використовуючи для посилення впливу музики художню творчість, поезію. І це спрацьовує. Головне – любити музику, любити творчість, адже це здатне творити дива! І так приємно, коли наші концерти надихають людей на подальшу творчість. Приклад цьому – вірші Євгена Пройденка, Анни Степанівни Компанієць, Світлани Курінної, які вони написали саме під впливом зачарування музикою».

У 2009 році С.О. Робулець вступила до Миколаївського університету ім. Сухомлинського на факультет музичного мистецтва (до речі, разом з нею навчалися тоді Віктор Макушин, син подружжя відомих миколаївських скульпторів та продовжувач їх династії, з яким пізніше вона закінчила ще й магістратуру, та її колега Наталя Чудна, що склали разом з нею чудові дует та тріо, не раз виступаючи в обласному музеї ім. В. Верещагіна, обласній науковій бібліотеці ім. О. Гмирьова, музичних школах Миколаєва). Її науковим керівником була Ольга Миколаївна Петренко, теоретик музики, яка цього року стала лауреатом премії Миколи Аркаса, а спеціальність викладав талановитий імпровізатор та аранжувальник і відомий миколаївський композитор Гмиря Сергій Семенович. З Ольгою Миколаївною Світлану Олександрівну поєднує вміння чудово грати «з листа», без підготовки, а це дорогого вартує, бо потребує певного технічного рівня.

Темою її магістерської наукової роботи «Музичне просвітництво в педагогічній освіті Миколаївщини» стало продовження усієї її попередньої праці, увесь накопичений з цього питання досвід. До речі, до цієї роботи увійшов розгляд феномена творчості Ігоря Крутого та тип синтетичної особистості такого митця як Віктор Макушин. Іншим напрямком та темою курсових робіт стала праця з обдарованими дітьми, куди увійшли багаторічні вивчення їх психологічних особливостей. Обидві ці роботи були опубліковані у збірках спеціалізованих наукових видань.

Навчання в університеті дало Світлані Олександрівні можливість підвищити кваліфікаційну категорію: після бакалаврського ступеня – до 2-ї, після закінчення вишу –до 1-ї, а нинішнього року вона отримала вищу. Минулого року вона разом з колегами – Ольгою Миколаївною Кравченко та Вірою Архипівною Домбровською, підготувати три авторських програми викладання, за якими нині працює уся Миколаївська область. Такий результат був отриманий вперше і демонструє високий рівень, на якому перебуває Очаківська музична школа нині.

Світлана Олександрівна, яка є завідувачкою найбільш чисельного відділення (70 учнів зі 140 загалом) – фортепіанного та очолює зональне методичне об´єднання, розповідає, що Очаківська музична школа є методичним центром для музичних працівників усієї Очаківщини, і завжди надавала для них і продовжує надавати методичну допомогу й підтримку.

Та крім музики, вона цікавиться іншими видами мистецтва, краєзнавством, взагалі, вона дуже цікава, як особистість. Тому, мабуть, їй щастить на знайомства з такими ж цікавими людьми. Серед її знайомих, крім музикантів і художників, – краєзнавці Т.М. Губська, на екскурсії до якої вона часто на вихідні їздить до Миколаєва, В. Щукін, відомий видавець краєзнавчої літератури І.О. Гудим, вона з захопленням пригадує Н.О. Кухар-Онишко та ін.

Творчість, служіння музиці, заняття, концерти – все це потребує чимало сил і енергії.

«Звідки Ви її берете?», - запитую у Світлани Олександрівни.

«По перше, я завжди намагаюся тримати себе у формі. Підтримувати здоров’я допомагають заняття спортом. Так, наприклад, майже одразу після народження дитини, щоб відновитися, я пробігала кілька кіл, потім робила зарядку на березі моря, купалася. Певний час займалася у групі здоров’я, яку вів л.в. Погадаєв, ходила на заняття фітнесом. Пробіжки, прогулянки, особливо берегом моря, - це надає сил і енергії. А ще – розуміння того, що твоя творчість потрібна людям», - говорить моя співрозмовниця.

Світлана Олександрівна з жалем зауважує, що з кожним роком діти стають все більш прагматичними. І навіть найбільш талановиті й обдаровані з них не завжди вирішують займатися музикою професійно. На це не останнім чином впливає й те, що наше суспільство в цілому стає прагматичнішим. Справжня культура, духовність стають все менш затребуваними. Й тому так важливо популяризувати культуру, зокрема й музичну. І, як вважає С.О. Робулець, лише об’єднавши зусилля усіх, хто займається творчістю, ми зможемо допомогти людям стати кращими, добрішими, світлішими, бо саме це й покликане робити справжнє мистецтво.

Л. КОЧМАР
Газета «Чорноморська зірка» від 5 березня 2021 р., №9