«Кожний пожежний – герой, все життя на війні ...»
17 квітня 1918 року був підписаний декрет «Про організацію мір боротьби з вогнем», і ось уже сто років у цей день своє професійне свято відзначають працівники пожежної охорони.
Міська пожежна охорона в Очакові сформувалася у 1924 році та знаходилася на вулиці Гетьманській (Володарського), де нині знаходиться ОККП, але у часи Великої Вітчизняної війни під час окупації була евакуйована, аж до самого 1944 року. 1 квітня 1944 року наказом начальника Очаківського РВ НКВС наново сформувалася пожежна частина НКВС. А в 1983 році розпочалося будівництво нового пожежного депо на чотири виїзди на вулиці Миру. Вже 15 листопада 1984 року весь особовий склад з технікою перейшли у новобудову, де знаходяться й зараз.
У 1985 році вийшов наказ про створення в Очакові 20 Самостійної воєнізованої пожежної частини на базі ППЧ-3 і вже 10 листопада особовий склад складав Присягу працівників внутрішніх справ. В цей час пожежну частину очолив Сергій Митрофанович Кучеренко. Саме на його плечі ліг тягар комплектації особового складу та підбір кадрів вже за новими вимогами, хоча найбільш досвідчених пожежників залишили, аби ті передавали свої знання молодому поколінню.
- Техніка у нас була у зразковому стані, адже минулий начальник П.С. Яровенко приділяв їй велику увагу, бо на пожежі без справної техніки нема що робити. Ми всі можемо професійно спрацювати, але техніка підвела – нуль всій команді. У 1987 році майже вся техніка була оновлена, з Києва переслали нові машини, одна з них й досі працює, - згадує Сергій Митрофанович.
На відміну від сьогоднішніх МНСників, які рятують людей і на пожежах, і у воді, і у різних надзвичайних ситуаціях, в обов’язки особового складу, який налічував 55 чоловік, входило лише тушіння пожеж, проте за необхідності брали участь у ліквідації підтоплень, аварії на КНС – всюди, де необхідна була професійна допомога. С.М. Кучеренко погоджується, що зараз роботи набагато більше, але й техніка нині набагато краща – є катер, нова пожежна машина, аварійно-рятувальний автомобіль. «Як для Очакова, частина у нас укомплектована непогано», - впевнений Сергій Митрофанович.
І хоч часи міняються, одне залишається незмінним – обов’язок врятувати, незважаючи на жодні труднощі. С.М. Кучеренко згадує:
- Була зима. Ожеледиця страшна – лід сантиметрів 10 на трасі стояв. Не те що їхати, йти неможливо. А тут пожежа на Ольвії – потрібно доїхати, машину на водойму поставити, рукав розвернути, і все це бігом. У цей же час виникла ще одна пожежа, були змушені викликати резерв. Та ми спрацювали. Дуже серйозні пожежі виникали на Кінбурнській косі. Аби дістатися туди, нам військовий порт допомагав переправити туди техніку. Іншого ж шляху немає.
За роки служби потрохи звикаєш до постійних стресових ситуацій, але єдине, до чого звикнути просто неможливо – смерті людей, особливо, коли гинуть діти. У Сергія Митрофановича був такий випадок, й досі, згадуючи його, йдуть мурашки тілом.
- Я закінчував Львівське пожежно-технічне училище, потім у Москві вищу школу. Так нас з курсантів вчили, що першочерговим є запобігання пожежі. А як це зробити? Необхідно прийти, підказати, примусити, якщо не розуміють. А у нас правила безпеки згадують лише тоді, коли виникне трагедія.
У грудні 2007 року С.М. Кучеренко пішов на пенсію, залишивши боєздатну пожежну частину з лідируючими показниками. 5 років поспіль наша 22 ДПРЧ займала перші місця, і весь цей час перехідний Червоний Прапор був в Очакові. Так він і залишився в місті – ніхто не спромігся його забрати. Звісно, час бере своє, і штат пенсіонерів майже зрівнявся з особовим складом частини, проте ще залишилися ті, хто ділиться досвідом з молодими рятувальниками. Сергій Митрофанович згадує В.А. Погорєлова, Г.В. Гречку, які досі у бойовому строю. І з сумом колишній начальник пригадав і тих, кого вже немає серед живих – Семена Кличакова, Василя Шереметова та багатьох інших.
Зараз чудову династію продовжує син Сергія Митрофановича – В.С. Кучеренко (начальник Очаківського МРС ГУ ДСНС України у Миколаївській області підполковник служби цивільного захисту). Все дитинство Віталія Сергійовича пройшло у пожежній частині. Ще хлопчиськом виїжджав разом з батьком на пожежі, рукава розмотував, допомагав пожежним, брав участь у спортивних змаганнях. Можна сказати, що доля Віталія Сергійовича була відома заздалегідь. Незважаючи на великий власний досвід, нинішній начальник й досі радиться з батьком, а той залюбки ділиться своїми знаннями, адже всім серцем любить цю професію.
Після виходу на пенсію, Сергій Митрофанович почав займатися приватним підприємством – торгує автозапчастинами. На моє запитання: «А чого вдома не відпочиваєте? Ви заслужили це», С.М. Кучеренко відповів: «Не звик сидіти вдома. Я навіть квартиру на будинок змінив, аби город був і було чим зайнятися. Ще риболовлю дуже люблю. Поки рухаєшся – живеш»!» Зараз колишній начальник вже звик до життя без пожеж та аварій, хоча перші роки йому служба часто снилася, але й досі, коли чує звук сирен пожежних машин, серце стукає швидше.
- Я хочу побажати рятівникам, аби їм якомога рідше доводилося працювати під час надзвичайних ситуацій, і щоб вони зберегли високу бойову підготовку. Але в першу чергу – здоров’я, успіхів, благополуччя родинам, - побажав своїм наступникам С.М. Кучеренко.
Поруч з Сергієм Митрофановичем, як і багато років у пожежній частині, працює В.М. Бурейко. З 1985 по 2009 роки Валерій Миколайович був заступником начальника і першим заступником начальника пожежної частини. Він доповнив, що при безпосередній участі і наполегливості командира вперше у Радянському Союзі саме в Очакові було побудовано 2 багатоповерхівки для особового складу. На перепідготовці у Києві підіймалося це питання і ніхто там не вірив, що районна пожежна охорона може побудувати своїм співробітникам житло.
- У пожежній охороні є така традиція – бажати сухих рукавів. Очаків завжди славився бойовою та спортивною підготовками, станом техніки, тож нехай особовий склад береже ці традиції, які були закладені. Наостанку хочу процитувати слова письменника В. Гіляровського: «Кожний пожежний – герой, все життя на війні, кожну хвилину ризикує головою», - саме з такими словами звернувся до рятівників Валерій Миколайович.
Т. Лупул
Фото автора
Газета «Чорноморська зірка» №15 від 13.04.2018