Історія зведення пам'ятника Шмідту на острові Березань
Березань – острів навпроти дельти Південного Бугу, лежить на прибережній мілині, що відходить на 4 км від мису Аджияск (Рибаківка) і за 8 км від Очакова. Північну та східну частини острова омивають води Південного Бугу і Дніпра, західну та південну – Чорне море. Острів славиться давньогрецьким полісом, турецькою фортецею, козацькими укріпленнями, фортом часів Першої світової війни. І все це на клаптику суші менш як кілометр завдовжки. Березань є частиною історико-археологічного заповідника НАНУ «Ольвія», він привертає увагу багатьох вже дуже давно, адже не лише має багату історичну спадщину, а й не перестає дивувати своєю красою і таємничістю.
Більше 50 років на острові Березань височить обеліск у вигляді вітрила на честь подвигу борців першої російської революції і героя тих днів, лейтенанта Петра Петровича Шмідта, який віддав разом зі своїми соратниками життя за справу робітничого класу. Пам’ятник вже вкритий тріщинами, недоглянутий, проте й досі стоїть, тримається, нагадуючи не лише про славного Шмідта, а й про тих відчайдушних студентів-комсомольців, що звели його більш ніж півстоліття тому.
Як без спеціальної техніки, без електрики змогли звести таку споруду звичайні студенти, звідки з’явилась ідея створення пам’ятника, про це нашій редакції розповів один із учасників подій більш як 50-річної давнини Зубаров Володимир Васильович
Чому з’явився пам’ятник Шмідту на о. Березань Миколаївський яхтклуб ще за радянських часів організовував щороку змагання яхтсменів, у яких брали участь багато солідних людей, а також студенти. Одні з перегонів цієї регати (стомильні перегони Миколаїв-Березань) проходили шляхом через острів Березань.
Біля острова знаходився поворотний буй, де і розвертались яхти, прямуючи назад.
«Я також трохи був яхтсменом на нашій студентській яхті «Антарктика». Змагалися кілька років, і періодично яхтсмени казали: «Ну як це так, таке відоме прізвище (Шмідт), і немає пам’ятника. Ось так і виникла ідея та пропозиція побудувати пам’ятник на честь лейтенанта Шмідта, - розповідає Володимир Васильович. - Отож, запропонували ідею комсомольцям, і Одеський обком підтримав цю ідею. Дуже швидко знайшли бажаючих для виконання всіх робіт. Одеські студенти розробили проект – 3 стели під кутом 120 градусів, щоб здалеку вони з будь-якого боку виглядали як вітрило, знайшли місце і розробили план організації робіт».
В інституті встановили інформаційний стенд, на якому розповідається про П.П. Шмідта і його соратників. Під портретом Шмідта — плакат «Наш вклад в строительство обелиска» з цифрами — у фонд будівництва робітники і студенти інституту добровільно внесли близько 5000 рублів.
У вересні 1967 року із студентів-першокурсників одеського інституту, які володіли необхідними навичками для виконання робіт, було сформовано загін «Березань», що 10 вересня відправився на острів для будівництва пам’ятника.
Цього ж року було закладено фундамент, а вже влітку 1968 року побудували і сам пам’ятник.
В. Зубаров на той час був студентом 3-го курсу Миколаївського кораблебудівного інституту, за спеціальністю ССУ (судові силові установки), механік.
Одну з палаток оборудовали под аудиторию. Приезжали преподаватели, читали лекции, проводили практические занятия, проверяли задания.
«Проект, матеріали за все це сплачував Одеський обком комсомолу. Потім Миколаївський обком підключився, знайшов в МКІ спортсменів, яхтсменів і т.д. та сформували миколаївський загін, що й будував вже сам пам’ятник. Багато хто не знає, як же відбувалось будівництво, адже заввишки обеліск 15 метрів, а на острові ні світла, ні будівельної техніки не було.
Провели геодезические исследования, начали земляные работы
Так от, пам’ятник лейтенанту Шмідту будувався повністю на острові руками студентів – виставлялася опалубка, готувався бетон і заливалося. Застигло, опалубку підняли і так далі заливали. Бетон вручну піднімали нагору у відрах.
Тож пам’ятник П. Шмідту, що на острові Березань, цілковито і повністю студентська робота від проекту і до будівництва, - говорить В. Зубаров. - У нас там був поет Олексій Шифрін, так він пісню написав «Тридцать сыновей и три дочки отца Шмидта возвели в бетон». От так і робили, будували та співали. Я вже там давно не був, але кажуть, що берег потрохи руйнується і вже підбирається до самого пам’ятника. Отже, якщо нічого не зробити, він може впасти».
Взагалі працювало 2 студенських загони приблизно по 30 молодих чоловіків, які будували цей пам’ятник,та третій – археологи з Санкт-Петербургу. Вони займалися розкопками, віднайшли грецьке поселення.
Студенти жили на острові 2,5 місяці від початку літа і до завершення робіт. Коли все закінчили, обрізали всі майданчики і обробили бетон спеціальним молотком під граніт. І вже в середині серпня було урочисте відкриття пам’ятника лейтенанту Шмідту. По завершенню робіт хлопців нагородили грамотами Миколаївського обкому комсомолу, подякували, і вони роз’їхалися по домівках.
За роботу студентам не платили, це була добровільна праця. Їх забезпечували усім необхідним. Обком комсомолу оплачував проживання, харчування, воду, перевезення та ін. Жили всі у наметах. Острів безлюдний, дістатися до нього можна тільки на човнах. Тому воду, харчі, будівельні матеріали, все доставляли по воді баркасами.
«У моєму загоні було 30 чоловіків і троє дівчат. Весь цей час ми там проживали. Дівчата готували їжу, а хлопці працювали.
У одеситів була бетономішалка, а все інше робили руками та лопатами. Баркаси підходили зі сторони Коблевого, а пам’ятник знаходився на протилежній стороні, вгорі. Возили гравій та цемент, дошки та все інше на «Мурав’ї» (моторолер). Кожен день ми їздили до Коблевого по воду, бо на острові води не було. У одеситів була моторка, «казанка» так звана, був також 6-весельний ял, і ми теж 4,5 км ходили по воду щодня.
Вечорами, коли був вільний час, ловили рибу, було дуже багато бичків. Щоб урізноманітнити їжу, дівчата нам і юшку варили, і смажили рибку. Важко було, але весело».
Володимиру Васильовичу було тоді 20 років. Після закінчення інституту працював за направленням у Тюмені на суднобудівному заводі конструктором (3 роки у відділі головного технолога). Будували танкери, буксири, товкачі, а також плавелектростанції.
«На той час освоювали Північ, Тюменську обл., Сургут і т.д. А електроенергію ніде було взяти. Тому ці плавелектростанції «Северное сияние», на яких було по два газотурбінних двигуни та два генератори потужністю по 12 тис. кВт, тягнули туди на буксирі. Їх побудували усього 7 штук. Потім вже прийшла інфраструктура, з’явилась залізниця і т.ін. От там я 3 роки відпрацював, а потім повернувся до Миколаєва, трохи там попрацював в організації «Укрколхозпроект», проектував для сільського господарства котельні та водопроводи, - розповідає про себе Володимир Васильович. - Пізніше у 1976 році вже влаштувався працювати у Каборгу на завод «Зоря» — «Машпроект» і лишився тут до пенсії (до 2015 року). Був спочатку технологом, потім майстром, начальником зміни, а потім замначальника цеху, і так до пенсії.»
Траплялися під час будівництва пам’ятника, - пригадує Володимир Васильович, - і веселі, і сумні пригоди. Так, коли тільки-но прибули хлопці на острів, висадилися, вибрали місце, де розмістити намети, та й стали думати, що кухню треба робити.
«У нас котел був, дрова були, треба було вимостити щось, аби розпалити вогнище. Тут ми побачили у котловані каміння.
Взяли глину, замісили та вимостили з цих каменів собі місце для вогнища. Котел вмурували, ще була плита, і розгорнули кухню. Дівчата наші розпочали готувати. Десь через півтора тижні прибули археологи з Санкт-Петербургу. Керівник їх, жінка, професор, доктор історичних наук, тема всіх її дисертацій – грецькі поселення. Прийшла вона до нас познайомитися, дивиться, і ледве не непритомніє. Почала кричати, що ми варвари, тут 5 тисяч років тому будинок стояв, який вони (археологи) відкопали років 5 назад, а ми стіну розібрали і каміння для вогнища взяли. Вона дуже на нас образилась. Та ми ж не знали, що це за каміння. Ось така історія.
Але була й інша пригода, що загладила нашу провину. Берег на острові кам’янистий, а там, де в нас табір розбитий був, берег глинистий, і він постійно обвалюється. Був один хлопчина цікавий, Саша Скосихских, берег обвалився і він там лазив після роботи та знайшов черепок, який виявився непростим. Він був лакованим, ще й з малюнком – здається фігура якогось воїна зі списом. Вирішили показати знахідку керівнику археологічної експедиції, можливо щось цінне. Спочатку вона не хотіла нас приймати, бо ображена була, але потім все ж прийняла, і виявляється, не дарма. Вона, подивившись на той черепок, ледве не втратила мову. І каже: «Хлопці, я 5 років копаю на цьому острові, такої знахідки мені не доводилось побачити». Виявилося, що це був цінний артефакт. Вона спитала, що ми хочемо за цю знахідку. Ми, звісно, нічого не зажадали, сказали лише, щоб вона пробачила нам за те каміння.
Була і романтична історія. Микола Бондаренко, один із студентів, що працювали над будівництвом пам’ятника (зараз проживає в Миколаєві, викладач в МКІ), закохався в одну з дівчат, що з нами були на острові, і потім одружився з нею та щасливо прожив довге життя.
А одного разу був сильний шторм. А ми щодня їздили по воду, адже вона швидко скінчувалась, і одразу багато її не привезеш. Так от, шторм тривав 4 дні, в нас швидко скінчилась вода, мабуть психологічно так, що всі одразу пити захотіли. Був мішок огірків, то як дізналися, що бідони з водою пусті, і щоб якось протриматись, вирішили огірки поділити порівну на кожного, от так і викрутились без води на огірках.
Ще така пригода була. Коли ми тільки висадились на острів, поки намети розбили, розмістилися, треба було стіл поставити та лавки. У нас ліс був, Саня Скасельських копав яму під стовп, щоб стіл встановити. Вже темно було, ми в наметах вже були, хтось пісні співав, а Саня все копав. Чутно було звук такий, як на щось натрапив, чи каміння, чи щось інше. Він все намагався розбити той камінь. Нам набрид цей стук, кажемо: «Саню, закінчуй, завтра вранці продовжиш». Він прокинувся вранці, ми ще спали. Бере лопату та починає обкопувати, щоб камінь той витягнути. Обкопав і кричить: «Хлопці, сюди!».
Виявляється, то був величезний снаряд, здається 180 мм, а він його лопатою довбав. Як він не підірвався, це диво. Ми повідомили про це одеситів, вони обкопали снаряд, один взяв його у руки та викинув у море».
Ось так відбувалось будівництво пам’ятника лейтенанту Шмідту на острові Березань, весело, цікаво та не без пригод.
Н. ПИШУК. (З використанням матеріалу та фото з сайту «Одесский портал»)
Газета «Чорноморська зірка» №20 від 22.05.2020 р.