Поди
На півдні нашого краю серед ледь хвилястих степових просторів зустрічаються округлі пониззя під назвою «поди». Вони мають «блюдцеподібну» форму з відносним підвищенням по периметру. Підземні води подових ділянок залягають неглибоко. Грунтовий покрив перенасичений солями, тому переважає солончакова рослинність з солеросами
В першій чверті минулого століття в одній з таких місцин на Очаківщині було засновано поселення. Мешканці дали йому назву – Поди. Кілька років потому рання весняна повінь затопила оселі і мешканці назавжди покинули село. Сьогодні хіба що хащі здичавілої груші та чагарнику із шипшини і глоду поблизу зруйнованого колодязя нагадують людям про його існування.
А ще залишилась ЛЕГЕНДА... ЇЇ оповідала бабуся літньої пори, коли південна українська ніч починала дихати прохолодою, а синенькі цяточки-зірочки у небі разом з кониками – цвіркунами лагідно підспівували її цікавій розповіді
Було це давно, майже три сотні літ тому. Ранньої весни, ще не станув сніг, десятки турецьких фелюг увійшли до гавані морської фортеці Ачи-Кале. Тисячі яничар, відбірних військ Османської імперії, зійшли на берег. Рушав величезний загін ворожої кінноти на північ захоплювати слов’янскі землі, опустошувати поселення, брати в полон хлопчаків та вродливих дівчат.
Натужно стугоніло море. Віщуючи негоду,здійняли галас морські птахи. Недобре, кружляючи над військом, сміючись, кричали баклани. На землю опускався густий туман.. Він накрив собою горизонт і небо, і все навкруги.
- Куди йти? Як знайти вірний шлях?
Довго блукали, кружляючи по безкрайньому степу, воїни-чужинці.
Вже скінчилися припаси їжі та питної води.Та ще багато днів стояв над степом холодний туман. Відчай охопив яничар. Вони майже втратили надію знайти коли-небудь вихід зі скрутного становища. Та одного дня, зі вранішньою зіркою, з’явився легкий вітерець. Біла густінь туману стала поволі танути. Поодаль, у природній балці, побачили турки колодязь, а обабіч невелику оселю — приземкувату хату-мазанку під комишевою стріхою.
Зраділи бусурмани,бо вважали, що то їх порятунок. Загудів степ від бігу тисяч пар кінських копит.
Глибоко тримав колодязь життєдайну воду. Так глибоко, що навіть опівдні у сонячний день відбивалися в його безодні небесні зірки та щербатий місяць, нахилений рогачами додолу.
Скривдили пастуха, володаря хати, яничари. Спустошили всі запаси зерна та іншого збіжжя. Забили майже всю отару овець. На вечір у великих казанах варилась запашна каурма — картопляний суп з м’ясом соковитої баранини.
Після намазу по вечері стихали у важкому сні чужинці під полохливе іржання стривожених коней. У густій темряві лозняка за хатою жалісно підвивали собаки господаря. Степ поволі, але потужно набирався грізної весняної стихії невиданої природної сили. З морського берега невпинно рухалась суцільною стіною хмара. Раз по раз її вихоплювали з темряви звіриним оком блискавиці.
Побігли по морю передвісниці негоди — брижі. Степовим яструбом налетів шалений вітер. Погнав високу бурунисту хвилю береговик. Повітря несамовито зашипіло,загуркотіло і завило. Водяною ковдрою злива накрила степ і все живе в ньому. Скинулися на коліна сполошені яничари: «О Аллах! Лише диво може врятувати нас! Сотвори його!!!»
Вогняною колісницею блискавки раз по раз розсікали небо. І побачили вороженьки страшну картину: суцільні водяні потоку понеслись звідусіль на них, в пониззя. Буркотлива вода, заповнювала його, створюючи озеро.
Увібрала всіх яничар до царства Аїда глибока кирниця.
Врятував прадавній бог Перун лише пастуха, його собак та коней — божих створінь.
Так, ще багато років потому в навколишніх степах мирно паслись величезні табуни здичавілих коней-тарпанів.
А в народі і сьогодні вживана приказка:
«-Дай води? Піди на поди.
-Куди? На поди?
-Ні, туди не ходи!»
(з книги уроженця с.Каборга,випусника Рівненської ЗОШ Козявкіна Анатолія Петровича «Легенди степової Еллади»)