«В хоккей играют настоящие мужчины…»
Зазвичай, зимові види спорту для нашого міста – дивина, тому коли зустрічаєш мешканця Очакова, який значну частину життя присвятив грі, у яку «грають справжні мужчини» - хокею, така людина викликає зацікавлення і повагу.
Олег Білокур народився у Кременчузі, звідти родина перебралася на Північ, де хлопчик і захопився та почав займатися хокеєм з 8-річного віку. Присвячував цьому увесь вільний час, тренувався серйозно, виступав за дорослу збірну свого міста. Довелося багато де побувати з іграми – Тюмень, Салехард, Сургут, Уренгой… Відкривалися гарні перспективи, але обставини склалися таким чином, що на початку 90-х р.р. переїхали до Очакова, де Олег закінчив 11-й клас ЗОШ № 1.
На якийсь час про хокей довелося забути, та коли у 2006 р. у Миколаєві побудували каток зі штучним льодом «Гольфстрім», він одразу ж подався туди, аби продовжити заняття улюбленим видом спорту, якому віддав ще 10 років життя (аж поки у 2016-му каток не зруйнували).
І хоч доводилося щоразу їздити з Очакова до Миколаєва (три тренування на тиждень, плюс змагання по вихідних), а повертатися іноді далеко за північ, відчував не втому, а шалений драйв. Бо жив цим, увійшов у звичний для себе ритм, - тренування, ігри… Виїздили на змагання до Одеси, Богуслава, Херсона, Дніпропетровська, Запоріжжя, Сімферополя. Спочатку у МХК (муніципальний хокейний клуб м. Миколаїв), потім у складі команди «Гольфстрім» (отримала назву на честь катка), а пізніше, коли утворилися ще 3 хокейні команди, то й у складі збірної виступав під 18-м номером.
Грали серйозно й натхненно, у турнірній таблиці нижче призових місць жодного разу не посідали. Мали своїх глядачів і шанувальників. Приїздили на матчі підтримати їх і очаківці, закохані у цей вид спорту. На жаль, тренери юних хокеїстів чомусь не приводили їх на «дорослі» матчі. А непогано було б, щоб хлопчаки «вживу» вчилися майстерності, обирали собі зразок для наслідування, свій ідеал.
Звісно, крім значного часу, хокей вимагав ще й значних коштів. «Якби цих 10 років щотижня не «катався» туди-сюди, то мабуть вже й на будинок би заощадив», - говорить чоловік напівжартома-напівсерйозно. І, мабуть, це дійсно так, бо крім витрат на дорогу, на тренування та змагання, потрібні були ще й значні кошти на спортивну форму та хокейні обладунки (гарна форма коштувала, наприклад, до 1 тис. доларів). «Треба у хорошому сенсі слова збожеволіти, щоб так жити спортом, як я тоді, - говорить він, - бо багато хто не розумів мене й крутив пальцем біля скроні». Але Олег ні про що не шкодує, бо то був один з найкращих періодів його життя.
Правда, іноді траплялися спонсори, теж «божевільні» хокеєм. Так, одного разу, один з таких, власник тойотівських автосалонів, влаштував у Херсоні турнір на кубок «Тойота Кап», що закінчився великим бенкетом у «Тойота-центрі» за його кошт.
«По-людському шкода тих хлопців, що ще зовсім юними вчилися грати на наших очах, виросли в перспективних гравців. А потім лишилися «поза бортом», коли каток знищили. Правда декому вдалося влаштуватися у інші команди, хтось переїхав до Канади. Хтось до Америки. Але загалом, усі наступні покоління миколаївської молоді втратили можливість займатися таким захоплюючим видом спорту», - жалкує чоловік.
Нині він працює водієм маршрутки, і, на жаль, часто спостерігає картину, коли на зупинці сидить пара-трійка підлітків, що «розважається», сьорбаючи пиво чи палячи цигарки, або «увіткнувшись» у гаджети. Тому одного разу був приємно здивований, коли побачив кількох хлопчаків, що ганяли м’яча, граючись у футбол. Адже ця гра полишила наші двори і майданчики, лишилася лише секція при ДЮСШ, зникла масовість цього виду спорту.
На запитання, чи хоче він, щоб його діти теж серйозно займалися спортом, Олег чесно відповідає: «Не знаю». І пояснює, що серйозний «чоловічий» спорт досить травматичний. Одна з ігор (у Запоріжжі) вартувала йому зламаних ребер, коли два місяці доводилося спати навсидячки. «Але гру довів до кінця, незважаючи на біль, - розповідає з почуттям гідності, - і лише вдома виявилося, що це перелом ребер та роз-рив хряшової дуги. І це ж не єдина травма. Зміщені шийні хребці і нині дають про себе знати, хоч їх і одразу вправили, а стільки тих забитих місць було, тріщин, синців, розтягнень, що й не злічити».
«Поки що син ще зовсім маленький, йому лише неповних три рочки, тож далі побачимо, але якщо і захопиться спортом, то радитиму йти у професійний, щоб моральні і фізичні втрати хоч якось би матеріально компенсовувалися, - розповідає Олег, - а донька у мене не спортом, а танцями займається у ансамблі «Радість», нещодавно у Львові побували і зайняли там 1-е місце на конкурсі. І я вважаю, що це дуже важливо для дитини. Це дає їй новий поштовх для розвитку, впевненість у своїх можливостях.
Звісно, вже два роки пройшло, як я покинув хокей, зараз трохи інші пріоритети. Більше дбаєш про те, щоб дати все необхідне дітям, щоб вони розвивали свої здібності і таланти. Але й нині, коли проїжджаю повз те місце, де колись знаходився зруйнований «Гольфстрім», де ми грали, пережили чимало емоцій, серце трохи щемить. А ще за наших дітей образливо. Хтозна, може й виросла б у нас на Миколаївщині якась хокейна зірка міжнародного масштабу. А тепер вже не судилося…
Хоча ж є державні і регіональні програми підтримки спорту, та чомусь в реальності вони не діють. А спорт для людини, особливо для підростаючого покоління, дуже важливий. Адже він не лише відволікає молодь від поганих звичок і поганих компаній, а й здатний наповнити їхнє життя позитивом, зробити його по-справжньому насиченим і цікавим. Я в цьому просто переконаний, - зі знанням справи, як людина, що віддала цьому значну частину свого життя, наголошує Олег Білокур і додає, - і тут багато залежить від влади, від її розуміння даної ситуації. Якщо для влади питання підтримки і розвитку спорту стануть нагальними, лише тоді, можливо, щось і зміниться. І знову будуть на Миколаївщини грати у хокей».
Л. Кочмар
Фото автора та з архіву О. Білокура
Газета «Чорноморська зірка» №49 від 30.11.2018