---

---

---

Віталій Євгенійович Чупахін – колишній військовий, а тепер і успішний бізнесмен, народився 21 жовтня 1970 року у селищі Десна Чернігівської області Козелецького району. Це невеличке військове містечко, яке знаходиться за 60 км від Києва. Селище є повністю поселенням військовослужбовців, відокремленим огорожею серед піску, ялинок, сосен. Дуже гарна місцевість, красива лісова природа, де можна піти і по гриби, і по ягоди.

Батьки Віталія обоє військові – мати була солдатом (вона сама з Білорусі), батько (уродженець Калінінграду) та його троє братів військовослужбовці, також і дідусь Віталія був військовим. Тому це і стало визначальним фактором для подальшого вибору професії хлопця. Віталій Чупахін пішов слідами своїх батьків і також став військовослужбовцем.

До 1979 року родина проживала у цьому селищі Десна. Дитинство проходило цікаво та весело. Дуже часто ходили до лісу по ягоди, каталися з друзями на велосипедах, часто їздили до Києва.

У ті часи до школи брали з 7 років, а у Віталія день народження припадав на 21 жовтня, тому до школи він пішов майже у вісім років. Як тільки хлопець пішов у перший клас, його батька перевели по службі до Чехословаччини. Тож у цій школі хлопчина провчився лише близько двох місяців та мусив покинути навчання і їхати з батьками за кордон.

«Дуже добре запам’ятав це. Ми встали о 4-й годині ранку, сіли у «Москвич», та нас повезли до Києва, там сіли на потяг з матір’ю і вирушили до іншої країни.
Батько на той час вже був у Чехословаччині. Була якась невідомість, ми не знали, куди їдемо, почувалися трохи лячно. Приїхали ми в Кошице (зараз місто у Словакії) вночі, весь день їхали у потязі. Там, в Чехословаччині, пам’ятаю, як я вперше спробував банани, для мене це було щось нове та цікаве», - згадує моменти з дитинства Віталій Чупахін.

Оселилася після приїзду сім’я у місті Ружомберок (зараз Словаччина). Тут Віталій продовжив навчання у школі. Перші три класи закінчив у школі Ружомбероку (це була школа взагалі на три класи). У вільний від занять час їздив з батьком на стрільби, як і багато дітей військовослужбовців. Це була пристрілка у горах різних видів зброї.

«Коли надходила до частини нова зброя, її спочатку потрібно пристріляти, щоб вона влучно спрацьовувала і вже потім видавати солдатам. Я брав у цьому участь, тому що дуже добре стріляв. І це у 9 років приблизно. Нам навіть влаштували змагання – разом зі мною лягли двоє офіцерів і мішені почали по черзі піднімати. Ця вправа в армії називається, здається, номер 1, точно не пам’ятаю. Але сам факт, що офіцери з досвідом так не влучили, як 9-річний хлопець. Вони навіть не встигли зробити жодного пострілу, я всі мішені вже збив», - розповів Віталій Євгенійович.

Виявляється, що Віталій вперше узяв до рук зброю саме у 9-річному віці, і вже встиг навчитися влучно стріляти. Звісно, його батько весь процес контролював, і перед тим, як узяти до рук зброю, хлопець пройшов повний інструктаж, як справжній військовослужбовець.

Віталій Євгенійович також згадує, як у місті працював целюлозний завод з переробки паперу, який розташовувався поблизу річки. І всі викиди з цього заводу потрапляли одразу до річки. На той час річка була дуже забруднена.

«Згадалось це тому, що на той час такої чистої, екологічної Європи, як нам показують зараз, не було. І ми в тій річці купалися, а біля нас пливла червона вода. Ще й пахло недобре, м’яко кажучи. І все одно там купалися та ловили бичка», - уточнив Віталій Євгенійович.

Перші три класи Віталій провчився у школі Ружомбероку, закінчив її на відмінно, потім з 4 класу, оскільки не було альтернативи у даному місті, навчався у школі, яка була розташована за 70 км від міста. Це був так званий інтернат у місті Зволен. До речі, через багато років, коли вже Віталій Євгенійович оселився в Очакові, він зустрів тут людину, яка, виявляється, навчалася в тому ж інтернаті і в той же самий час, що й він.
Проте тут була своя особливість місцевості — до школи потрібно було їхати через гірський перевал.

І Віталій там провчився лише 2 місяці у 4 класі. Як тільки почалась зима, через те, що дуже важко було взимку долати цей гірський перевал, батьки вирішили забрати Віталія зі школи та відправити до рідної тітки (сестра мами) до Луганської області в селище Чернухине, де він продовжив навчання у 4 класі. Але тут виникла інша складність. Оскільки сім’ї військовослужбовців їздили, так би мовити, по всьому світу, їхні діти в більшості української мови не знали. Віталій потрапив до української школи, і йому довелось дуже складно, адже мови він майже не знав.

Тут у школі Віталій вперше заробив свої гроші, коли школярі відпрацьовували практику на просапці соняшників. Віталій отримав перші гроші – 3 рублі 7 копійок, які віддав своїй тітці.

Батьки Віталія продовжили свою службу у Чехословаччині, а Віталій проживав у тітки. Він згадує, як у його дядька був мопед, і вже в четвертому класі Віталій навчився на ньому їздити.

Віталій Євгенійович пам’ятає і до сьогодні, що в тій школі на Луганщині, хлопці до дівчат ставились з великою повагою, і портфелі носили, і додому проводжали, ніхто тут не сміявся і не глузував з дівчат, що рідко побачиш у школах.

Отже на Луганщині Віталій провчився ще два класи – 4-й і 5-й. Після цього батьки його закінчили службу у Чехословаччині, і сім’я у 1983 році переїхала до Забайкалля – до міста Сретенськ. Тут Віталій пішов навчатися до 6 класу. На той момент він вже потрохи займався спортом. Сам він був високим, спортивної статури, ще й підкачався. Так от у новій школі його сприйняли за 10-класника. Тут Віталій потоваришував в більшості зі старшими хлопцями, з 9-10-класниками.

Це були в основному діти військовослужбовців. Добре ладили, були спільні інтереси. Чого не можна сказати про місцевих хлопців, у них були деякі свої правила щодо новеньких (притаманним було навіть побиття).

«Мене також один раз спробували, скажімо так, напоумити. Але бити боялися, бо міг дати здачі», - розповідає Віталій.

Шостий клас пройшов для Віталія у швидкому темпі ознайомлення та притирання з однокласниками. З сьомого класу хлопець брав участь у шкільному ансамблі. Лише близько 2 місяців йому знадобилось для того, аби навчитись грати на гітарі. Йому це дуже подобалось. Перша пісня, яку він зіграв вже на публіку, була «Земля в иллюминаторе».

Паралельно Віталій почав вже серйозно займатися спортом, любов до якого з’явилась ще раніше, адже оточення хлопця завжди було здебільшого з військовослужбовців – мужніх і сильних чоловіків. А ще кумирами Віталія були хлопці-десантники, які воювали в Афганістані. У ті часи багатьох батьків його однолітків відправляли в Афганістан, і Віталій вже тоді, будучи школярем, збирав усі відомості, виписки, газетні вирізки, в його кімнаті вся стіна була завішена цими вирізками, фото хлопців, які воювали та загинули. Він дуже сильно переживав все це та мріяв бути таким же сильним і відважним.

Тоді мрією Віталія було неодмінно стати десантником і він хотів вступати до Рязанського повітряно-десантного училища. Самотужки почав займатися силовими видами спорту, але не на тренажерах, як це зараз модно, а власноруч облаштовував собі спортивні знаряддя із підручних засобів. Таким чином готувався до вступу в училище.

Тож, Віталій, будучи ще дитиною, побачив вже багато, пережив і щасливі моменти, і немало труднощів, таких як неодноразові переїзди, зміна шкіл, оточення, мусив постійно прилаштовуватися під нові обставини. Проте все це різноманіття, яке трапилось в його житті, залишило свій відбиток.

У школі Віталій брав участь майже усюди – був капітаном збірної школи, яка брала участь в обласних та районних змаганнях, займався карате.

«Завжди було бажання бути першим. Постійно відчувався якийсь спортивний азарт, що в подальшому добре допомогло вже й у бізнесі – бажання бути першим, плюс спорт, воля, все це ставить людину в певні рамки, дисциплінує і дає результат у досягненні поставлених цілей. Головне – вибрати перед собою правильну ціль», - розповідає Віталій Євгенійович.

За свою молодість Віталій отримав другий розряд з легкої атлетики, був капітаном збірної з волейболу, баскетболу, а також футболу, хоча футбол йому гірше за все давався, він його не дуже любив. Також був комсомольським організатором в класі, брав участь в ансамблі. В 9 класі його ансамбль зайняв перше місце на рок-фестивалі з чотирьох груп в місті. Окрім цього щосуботи грали на танцях у Клубі залізничника. Тут, на Забайкаллі, Віталій закінчив 10 класів школи та мріяв про вступ до військового училища.

Ще в Чехословаччині, у 1979 році в нього народилась сестричка, Віталій був дійсно хорошим старшим братом та опорою для мами, якій допомагав у її вихованні.

В. Чупахін згадує, що коли вони жили на Забайкаллі, були там дуже сильні морози, навіть до мінус 50 градусів. І навіть за 6 років проживання там, він так і не зміг звикнути до холодного клімату.

Після закінчення школи, батька Віталія знову переводять до іншої місцевості по службі. Тоді на хлопця було покладено повністю обов’язок з переїзду та перевезення всіх речей. Він згадує, як з допомогою двох помічників, яких прислав до нього батько, було завантажено повний 3-тонний контейнер речей, меблів та всього іншого. Але вже на новому місці, куди було доставлено контейнер, Віталію довелось розвантажувати його самостійно. А переїхала родина до Алчевська, знову Луганська область. Тут вже отримали квартиру, зробили ремонт та оселилися на постійне місце проживання.

«Вже як оселилися, остаточно облаштувавшись, я повідомив батькам, що йду в армію», - розповідає В. Чупахін.

Тож восени 1988 року Віталій призвався в армію на строкову військову службу.

«Привели мене вранці до військкомату, дали рюкзак, до якого рідня поклала продукти на перший час, а тітка, яка працювала на хлібозаводі, поклала великий шматок шоколаду, який, до речі, пізніше дуже згодився. Ми просиділи у військкоматі цілий день, вночі нас посадили на потяг, довго їхали. Коли ми вже прибули на потрібну станцію, ще цілу ніч просиділи у потязі, було холодно. Ми не знали, куди нас привезли, ніхто нічого нікому не казав. Коли я тільки прийшов до військкомату, одразу сказав, що хочу служити або в морській піхоті, або у повітряно-десантних військах. Я готовий до всього, фізично готовий, здоров’я у порядку, готовий долати усі труднощі несення військової служби.
Лише під ранок за нами вже приїхали машини. Новобранців був цілий потяг. Тоді масштаби просто вражали. Потім привезли нас у великий клуб, ще нічого не зрозуміло було, куди ми потрапили. Машини були закриті, ми нічого не бачили, куди нас везли. Вже потім я дізнався, що нас привезли у Десну, туди, де я народився», - розповів Віталій Євгенійович.

Довго хлопцям ще довелось чекати, поки їх розподілять. Вже на той час зовсім скінчились продукти, які взяли з собою з дому, а їсти дуже хотілося. Ось тут Віталію і згодився той великий шматок шоколаду, який йому поклала тітка.

Містечко Десна – це велика учбова дивізія, в якій розташовуються різного роду учбові частини. Відбір військовослужбовців тривав довго. Віталій лишився майже останнім.

«І тут вийшов до тих, хто лишився, капітан з батальйону зв’язку, такий веселий, з пишними вусами. Питає: «Хто вміє грати та співати?». Я відповів, що вмію. Він попросив заспівати якусь пісню, я заспівав. Капітанові сподобалось, і так мене забрали до батальйону зв’язку», - розповідає Віталій.

Таким чином хлопець опинився у тому самому батальйоні, в якому колись проходив військову службу і його батько. І хоч Віталій не здійснив своєї мрії – бути десантником, йому служба все одно подобалась. Пройшло півроку, і хлопець вирішує вступити до військового училища. Саме в цей час до їхнього батальйону приїхали для відбору на навчання до Полтавського училища зв’язку. Віталія це зацікавило, і він написав заяву на вступ. У цей же час до нього приїхав батько, який запропонував сину зайнятися бізнесом, відкрити разом власну справу. Але, хоч батько й довго вмовляв Віталія, він не погодився на цю пропозицію, адже бачив своє майбутнє саме в армії.

У 1989 році Віталій вступив до Полтавського вищого військового училища зв’язку. Перші два роки навчання давалось важко. Дались взнаки постійні переїзди та зміна шкіл. Проте вже на третьому курсі, коли почалась спеціальна підготовка, Віталія як підмінили. Він стрімко надолужив не лише пропущене у заняттях, а й став одним з кращих учнів, особливо що стосувалось спеціальної підготовки, яка йому досить легко давалась. Зважаючи на те, що хлопець не дуже добре вчився перші два курси, викладачі за ідеально правильні відповіді спочатку ставили йому задовільний бал, адже вважали, що він списує. Але Віталій з цим був незгоден, довів, що добре знає предмети, і викладачі оцінили його старання.

Також в училищі, окрім основних занять, Віталій продовжив грати в ансамблі. Їздили на різні фестивалі, у Полтаві виступали на «Певчем поле», де був великий фестиваль пісень. Грали пісні Кузьміна, які Віталій дуже любив.

Так проходило навчання у Полтавському училищі. Потім були екзамени, які здав на відмінно. В цей самий час до училища приїжджали представники різних військових частин, аби запросити курсантів на подальше проходження військової служби.

«Я довго думав, куди піти. І тут заходить капітан третього рангу, моряк, красивий такий, у білій сорочці, людина з почуттям гумору. Такі люди зазвичай притягують до себе.
І я йому поставив одне питання: «Як взагалі на флоті?» На що отримав коротку відповідь: «Дуже здорово». Я одразу загорівся тим, аби продовжити службу на флоті, тим більше я дуже сильно мріяв жити на морі. Ще жодного разу на той час я не був на морі», - розповідає Віталій.

У 1993 році він закінчив училище. Але ще до цього, у 1992 році у його родині трапилося непоправне – помер батько.

«Було дуже тяжко. Мама не працювала на той час, була вдома із сестрою. Важкі 90-ті, допомогти було нам нікому у той час. Мені рота зібрала грошей на поховання батька».

Віталій дуже важко переживав несподівану смерть тата.

Він лишився за головного у сім’ї у такий важкий час. Мати з його сестрою проживали тоді в Алчевську. Сестра навчалась у школі, а мати перебивалася підробітками чи то на заводі, чи де прийдеться. Родині було важко.

«Пам’ятаю, як я тоді приїхав у звільнення, мені тітка пошила одні штани. Запам’яталось, як всі ходили у звільнення, у всіх було що вдягнути, а в мене не було», - з сумом згадує Віталій тяжкі часи.

Але все це загартувало характер чоловіка, заклало в ньому міцний стрижень ніколи не здаватися та досягати лише кращого в усьому. Він тепер і свого старшого сина намагається виховувати справжнім чоловіком. Хоч молодь зараз зовсім інша, ніж у радянські часи, інші пріоритети.

«Був у нас випадок ще у шостому класі, коли син просив купити йому мобільний телефон. Я йому відмовив, пояснивши, що він не досить добре вчиться, аби мати телефон. Він же мені навів приклад, що його деякі однокласники вчаться взагалі на двійки, але в них вже і телефони є, і планшети, та інше. От як тоді пояснити дитині, де справедливість? Хоча потрохи вдається його напоумити та привчити до справжньої чоловічої праці. Він мені багато допомагає. Спочатку звісно, років з 10-ти він не дуже хотів цього, але згодом йому вже самому сподобалось, тим більше іноді за це можна отримати гроші. Зараз в нього з’явилась дівчина, він також мріє про власну машину. Тому, коли маєш певну мету у житті, тоді до роботи руки одразу стануть. Треба тільки допомогти своїй дитині і направити правильно», - ділиться досвідом виховання дітей В. Чупахін.

Віталій Євгенійович хотів би також, аби його син пройшов армію, адже це дає чоловікові в житті неабиякий досвід, відрив, так би мовити, від мами, що загартовує та зміцнює не лише фізично, а й формує характер на подальше життя, допомагає стати самостійним та впевненим. Це в свою чергу також дає можливість і в колективі зайняти якесь своє місце, виховує взаємну повагу та взаємовиручку.

Взагалі Віталій Євгенійович має трьох дітей – доньку від першого шлюбу, якій 27 років, та двох синів вже у другому шлюбі – 15-ти і 3-х років. З донькою, яка проживає зараз у Миколаєві та працює в поліції, Віталій підтримує добрі стосунки, вони періодично бачаться та спілкуються.

По закінченні училища Віталій потрапив до військової частини м. Севастополь. Тоді український флот тільки формувався після розпаду Радянського Союзу.

«Ми були в офіцерському батальйоні. Туди прибували всі офіцери флоту, яких розподіляли до певних військових частин чи на кораблі. Тут я пробув близько місяця. Після цього мене направили до Миколаєва на крейсер «Україна». Військова частина тільки формується. Нас приїхало всього 17 офіцерів і 22 бійці. Визначеності не було жодної, де і як ми будемо працювати. Жили майже півроку у спортзалі, це було щось жахливе, всі в купі. Я на крейсер потрапив командиром радіотелеграфної групи. По штату на кораблі повинно було бути 1000 чоловік, а нас було всього 40. Судно величезне.
Тому потрібно було одній людині виконувати кілька обов’язків одночасно», - розповідає про свою військову службу В.Чупахін.

Тож окрім основних обов’язків Віталій Євгенійович виконував ще обов’язки фінансового баталера. Таким чином з цього моменту почалась його фінансова діяльність.

Пізніше військовослужбовців вже набрали більше, поселили всіх у військове містечко поблизу заводу 61 комунара. Так проходила служба з 1993 по 1996 рік. У 1994 році Віталію виділили кімнату у гуртожитку, і він ще з першою дружиною та маленькою дитиною проживали там у 12 кв. метрах до його наступного переведення.

У 1996 році повідомили про те, що екіпаж крейсеру «Україна» буде розформований. На той час в Одесі у військовій частині 2238 не було у штабі фінансиста. Віталію запропонували цю посаду і він погодився. Приїхав разом з сім’єю до Одеси влаштовуватися, але виявилося все не так просто.

Важко було знайти нормальні умови проживання за невеликі кошти, тому довелось залишити трирічну дитину тимчасово на бабусю, а тим часом з дружиною намагалися знайти щось підходяще. Трохи пізніше вдалось влаштуватись до гуртожитку медінституту, прожили в ньому майже 2 роки, але умови там були настільки жахливі, що більше витримати родина не змогла.

Грошей постійно не вистачало, платили тоді в армії небагато, тому чоловікові доводилось підробляти після служби. В Одесі В. Чупахін працював начальником фінансової служби 2 роки. Потім у 1998 році у військовій частині пройшло скорочення штату, і він переїжджає до Очакова, починає служити на острові «Майський» на посаді начальника фінансової служби бригади. Першою людиною, з якою зустрівся в очаківському гарнізоні, був В.Ю. Харченко.

«Хочу відмітити, що Віталію Юрійовичу я був зовсім чужою людиною, яку він перший раз бачить. Але за його наказом мені видали військово-морську форму, якої у мене навіть не було на той час. І взагалі ставлення було дуже добре», - продовжує розповідь Віталій Євгенійович.

Тут вже почались поїздки на острів Майський. За час служби в Очакові з 1998 до 2005 року Віталій здійснив 46 стрибків з парашутом. У 2005 році він звільняється з армії – виходить на пенсію за вислугою років і починає потрохи займатися власною справою, про що давно вже думав. Починав з будівельної фірми. Спочатку робили ремонтні роботи вдвох, згодом підключили ще людей. Трохи заробивши коштів, В. Чупахін відкриває магазин з продажу будівельних матеріалів, що розташовувався поблизу автовокзалу.

Спочатку Віталій сам там торгував, асортименту було небагато. Сам їздив за товаром, сам його завантажував і розвантажував, вів бухгалтерію. Пізніше винайняв продавця, з’явилось більше товару. Цей магазин працював до 2018 року.

У 2010 році Віталій Євгенійович вирішив взяти в оренду більше приміщення та поближче до центру. Ось так і відкрив свій теперішній магазин «Все для дома и ремонта».

Тут також спочатку починали з малого асортименту, потім поступово він збільшувався, винаймалось більше працівників. Доводилось і в борги влазити. Спробували також торгову точку і на ринку відкрити, але попрацювавши трохи, зрозуміли, що достатньо і магазину.

Чому у Віталія ідея виникла торгувати саме будівельними матеріалами? Все просто, тому що початкова справа була пов’язана з такими роботами.

У 2013 році магазин «Все для дома и ремонта» переходить на нову систему обліку, щоб зменшити кількість крадіжок та для більш ефективного управління.

10 червня 2020 року магазину виповнилося вже 10 років.

Віталій Євгенійович постійно намагається удосконалювати не лише свої знання, а й пробує нововведення у своїй справі та прагне навчати цьому свій колектив. Вважає себе трудоголіком, любить в усьому досконалість та порядок. У бізнесі незамінним його помічником та партнером є його друга дружина Олена.

Взагалі з дружиною Оленою у Віталія багато спільного. Ще до знайомства з Віталієм Олена багато працювала, була цілеспрямована, могла відкладати кошти. І тепер вони разом працюють, планують і вдосконалюють свою справу. Тож Олена не лише його дружина, а й підтримка у бізнесі.

«Ні з ким, крім неї, я не раджуся стосовно бізнесу. Ми обива бухгалтери зі стажем. Головне – у нас є спільне прагнення досягати певних цілей», - каже Віталій Євгенійович.

2014 році, коли в Україні почався Майдан, а потім і збройні протистояння, Віталій Чупахін вирішив йти добровольцем воювати за свою країну.

Побував він і на Майдані, і в АТО.

«В окопах я, звичайно, не сидів, але ми з хлопцями ходили в розвідку на судні під Крим, бачили захоплені росіянами вишки Бойка. Потім  ще довелось побувати в Краматорську, в Славянську та Артемівську», – розповідає  В. Чупахін.

Весь цей час, поки Віталій був в АТО, бізнесом займалася його дружина. Коли він збирався йти добровольцем, дружина його підтримала, адже Віталій був упевнений, що це його обов’язок - захищати батьківщину, його саме цьому вчили в армії.

«Я зателефонував своїм друзям і ми разом з речами прийшли до військкомату з твердими намірами воювати за рідну країну. Я не учасник бойових дій, ми більше були в запасі, скажімо так, не доводилось вбивати когось, в гарячі точки нас не відправляли, але я там був і бачив цей кошмар», - розповів В. Чупахін.

Він не приховує, що багато довелось сліз пролити, адже тих хлопців, яких він знав, його побратимів, які загинули за Україну, доводилось проводжати з військової частини в останній путь.

У 2015 році контракт, який був підписаний на рік, закінчився і Віталій повернувся до своєї справи.

За свій життєвий шлях Віталій Чупахін все ж таки здійснив багато заповітних мрій – по перше, він хоч і не став одразу десантником, але згодом потрапив у склад «майчан», також здійснив ще одну мрію – жити на морі. І все це судилося йому саме в Очакові.

Він також не полишає й інших своїх задумів. Планує ще хоча б раз стрибнути з парашутом. Окрім цього Віталій займається вже професійно дайвінгом. Це його хобі, яке виникло завдяки службі на «Майському».
Перше занурення було на острові, але не зовсім звичайне та навіть спонтанне. Одного разу, проходячи поруч з судном, на якому були водолази, він почув від них пропозицію спробувати зануритися на глибину. Але Віталій не знав, що хлопці над ним так пожартують, надягнувши на нього «трьохболтовку» – спеціальний водолазний костюм, що застосовується для  виконання аварійно-рятувальних, суднопідйомних, та інших  робіт на великих глибинах – до 60 м.

Після першого досвіду занурення  у Віталія з’явилося бажання навчатися дайвінгу. Після закінчення військової служби він вперше занурився з аквалангом лише у 2013 році. До цього він пройшов спеціальні курси у Миколаївській школі дайвінгу по системі CMAS Жака Ів Кусто. Отримав всілякі сертифікати, тепер має можливість самостійно у будь-якій точці світу занурюватися під воду з аквалангом на глибини до 40 метрів.

«Це дуже цікаво та захопливо. Дружина також захопилась цим видом спорту і не так давно вже отримала сертифікат для занурення з аквалангом. І ми тепер, як видається можливість, з великим задоволенням можемо разом поглянути на красу підводного світу», – розповідає Віталій.

У минулому році чоловік здійснив ще одну мрію. Колись він дуже сильно хотів попасти на затоплений корабель «Тистлегорм» - британський військовий корабель, який було затоплено біля берегів Єгипту німцями під час Великої Вітчизняної війни.

Цей корабель знаходиться на 30 метровій глибині, на ньому і до сьогодні ще збереглись військові мотоцикли, автомобілі та навіть паровоз.

Віталій Євгенійович також продовжує активно займатися спортом. На сьогодні це бодібілдінг. А ще - дуже полюбляє подорожувати.

У дитинстві Віталію доводилось багато переїжджати, змінювати школи, оточення, друзів. Але він впевнений, що саме це слугувало для формування в ньому певних якостей — комунікабельності, товариськості, певної розкутості. У нього сформувалась свобода мислення, а це в свою чергу, як він вважає, породжує свободу дій.

Віталій рекомендує усім, незважаючи на завантаженість роботою чи сімейними справами, обов’язково знаходити час на подорожі та відпочинок. Адже це дає великий заряд думки, а думка дає заряд дій.

За час підприємницької діяльності у Віталія Чупахіна назбиралось багато грамот та подяк від різних організацій за співпрацю та благодійну діяльність. Тож він не лише займається власним бізнесом, а й бере активну участь у житті громади міста Очакова, допомагаючи організаціям і закладам у вирішенні пев�них питань.

На даний час Віталій Чупахін є також представником народного депутата України О. Пасічного в Очаківському районі та місті Очаків.

Поспілкувавшись певний час з Віталієм Євгенійовичем, враження складається, що він дуже відкрита людина. Сам же він себе характеризує як працьовиту та цілеспрямовану людину. А в роботі він вимогливий до себе й інших, і сам про це говорить так:

«Я з себе вимагаю, так само і з людей, які зі мною працюють. Можливо для когось це неправильно. Але я вважаю, що як я  виконую свою роботу, так само і мої працівники мають її виконувати, хоча б не гірше. Стараюся мотивувати працівників, вони отримують непогані на сьогоднішній день зарплати».

Тож, поруч з нами живуть люди, з яких варто брати приклад.

Н. Пишук
Газета «Чорноморська зірка»  № 31-32 від 24 липня 2020 р.

---