Одеські персоналії в Очакові девʼяностих (Частина 7)
Жанталай Павло Іванович
Павло Іванович, як і Ігор Сучков, був делегований до складу виїзної бригади геолого-географічним факультетом (ГГФ), але представляв зовсім інший напрямок – ґрунтознавство, землевлаштування, геоінфомаційні системи (GIS). Саме тому в ліцеї читав вступний профорієнтаційний курс екологічного спрямування. Кандидат географічних наук, доцент. В ліцеї з жовтня 1998 року.
Треба сказати, що географічний напрямок ГГФ теж користувався у ліцеїстів хорошим попитом і найчастіше для отримання рекомендації педради для вступу на ГГФ без екзаменів треба було мати хороший рейтинг в ліцеї. Бажаючих серед рейтингових випускників було достатньо. І в цьому була беззаперечна заслуга представників геолого-географічного факультету Павла Жанталая та Ігоря Сучкова. Так один з призерів Всукраїнських олімпіад по декількох предметах з географією включно (Є.Касьянов, с. Іванівка), наприклад, був до безпамʼяті захоплений екологією. ГГФ вибрав ледь не з І курсу (8 клас). З приводу цієї спеціальності він не побоявся навіть задати питання ректору під час виїзного ректорату в Очакові (є на відео в youtube) . Дехто з батьків вибирав ГГФ з практичних міркувань через землевлаштування (кадастр) та GIS. На відміну від стриманого Ігоря Павло Іванович був постійно переповненим іскрометними жартами весельчаком завжди готовим до спілкування.
Його заняття проходили дуже динамічно, він вмів сфокусувати увагу слухачів. В спілкуванні з будь-якого питання мав власну думку і вмів її аргументовано відстоювати. Ходяча енциклопедія гумористичних історій. Разом з тим знаходив час і для роботи після уроків.
Ми з ним спілкувалися не багато, головним чином в Очакові. В Одесі мали лише кілька зустрічей. Епізодично Павло розповідав окремі факти з своєї біографії, але чомусь в цілісну картину сьогодні вони не складаються бо частина з того, що він розповів забулося. Тому, не бажаючи бути не точним, цю частину нарису про Павла Івановича вважаю за краще опустити.
Михайло Юрійович Борисов
До складу виїзної бригади включений будучи ще асистентом в інституті математики, економіки і механіки. В ліцеї з 1998 року представляв досить рейтингову тоді спеціальність «Бизнес и менеджмент». В сфері його відповідальності були курси мікро- та макроекономіки профорієнтаційної спрямованості.
Особливістю його роботи був аналіз складу слухачів, він часто навіть на перервах задавав питання стосовно того чи іншого учня, цікавився загальним рівнем підготовки конкретного курсу. Кожне заняття ретельно продумував. Кілька разів я говорив з ним про популярний тоді курс «Экономикс» Маконнелла та Брю відносно якого було так і не реалізоване бажання розробити програмний комплекс. Було помітно, що Михайло Юрійович добре знає цей курс і вся закладена в ньому методологія вже тоді, в девʼяностих була йому близька.
В силу його загальної ерудиції у нього завжди була купа думок і запитань до колег на різні теми. Коли він перебував в гуртожитку то саме з цієї причини частенько виникали якісь дебати. Так склалося, що на особисті теми ми практично не спілкувалися.
Років близько десяти тому, може навіть більше, я побачив Михайла серед глядачів в студії програми «Свобода слова» Савіка Шустера. Це вже відбулося в постліцейний період. Тоді в програмі можна було задавати питання учасникам шоу від слухачів. І Михайло задав одне з таких питань. Після завершення програми я зателефонував йому і ми продовжили дебати на запропоновану ним тему, спіймавши себе на думці, що враження таке, ніби ми знову ведемо їх в гуртожитку ліцею. З того дня ми до цього часу поки що не спілкувалися.
Володимир Павлович Глиняний
На жаль в мене не збереглося його фото і інтернет серфінг, мушу сказати, теж не допоміг. Прикро, але факт. Особливо якщо згадати, що ми тричі зустрічалися і багато фотографувалися уже в постліцейний період під час його відрядження в січні 2004 року. Але всі фото залишилися на його цифровику, а я свої втратив з технічних причин. Як кажуть французи сe est la vie. Це були наші останні зустрічі і фото оскільки в 2009 році після тривалого перебування в реанімації Володимир Павлович пішов з життя. Та не сказати про нього буде несправедливо.
З його біографії запамʼятався той факт, що народився він в 1951 році, проходив строкову військову службу в складі екіпажу підводного човна.
До складу виїзної бригади був прикомандирований в лютому 1996 року від юридичного факультету, ставши одним з трьох представників гуманітарних дисциплін в складі бригади. Два інші – Цуканов і Шкляєв. Володимир Павлович доктор юридичних наук, професор, з 1997 завідувач кафедри теорії та історії держави і права Національного університету «Одеська юридична академія». Академія була створена пізніше, в 1997 на базі юридичного інституту Одеського національного університету. Тому в складі бригади і в ліцеї В.П. зʼявився саме як професор університету. В ліцеї викладав розвиваючий експрес курс історії держави і права. Всі гуманітарні курси, окрім психології, яка має проміжний характер, не носили профорієнтаційного характеру, оскільки гуманітарні спеціальності - справа гімназій, а не ліцеїв. Влітку 1997 року Володимир Павлович був присутній на літній школі ISSEP.
Якщо ви подивитесь відгуки його колишніх студентів то натрапите на згадку про неповторний стиль його лекцій. З цим мали справу і ми. Якось підходить до мене один з батьків і говорить, що на історії держави та права інколи звучать анекдоти. Нечувана, на його погляд, крамола.
Я говорю про це Шевчуку, далі йдемо вдвох до Володимира Павловича на пару. Наша присутність його не гнітила аж ніяк, навпаки, здається, веселила. Лекція йде в абсолютно розкованій манері. Доходить черга до анекдоту про зятя і тещу. І тут нам стало все зрозуміло!!! Він використовував норми права різних часів і народів для однієї і тієї ж життєвої ситуації. В залежності від прийнятих правових норм одна і та ж ситуація в одному суспільстві могла виглядати нормально, а в іншому – анекдотично. Ось що він демонстрував. Коли він розповідаючи, наприклад, про закони царя Хамураппі (Месопотамія, XVIII-ХІХ століття до н.е.), характеризував деякі статті про шлюб і умови його укладання, а також про можливість багатоженства, а потім переносив ці норми на вміло змодельовану ним ситуацію в нашому житті, то дійсно виходив анекдот і було смішно. І це був надійний метод засвоєння матеріалу! Ми з Шевчуком підійшли до В.П. і подякували йому, бо було страшенно цікаво. А батьку я все пояснив і порадив сказати щоб син слухав і запамʼятовував не лише анекдоти, а весь матеріал.
Кінець січня – початок лютого 1996 року був сніжний і морозний. Але Володимир Павлович кожен ранок, ще до приходу персоналу, роздягнувшись до поясу, починав з обтирання снігом біля входу в гуртожиток – флотська звичка. Одного ранку прикомандирований в той заїзд голандський професор Шарел Б Кролл (Утрехтський університет) під час цього моціону, ледь не закутавшись, обережно виглянув на вулицю і змушений був швиденько закрити двері після злегка іронічної і дотепної тиради Глиняного «на одесском языке». Але, як виявилося, Шарел сприйняв все з гумором і не образився.
Якось Володимира Павловича запросили бути головою журі на ліцейному вечорі в честь дня святого Валентина. Коли настав момент підведення результатів конкурсу він всіх поздоровив зі святом ( в залі були також батьки, вчителі, шефи), сказав які красиві в залі всі жінки і, перед тим як перейти до результатів, якось мимоходом зауважив: «С возрастом становится тяжело бегать за женщинами, приходится волочиться». Після цього результати конкурсу почути було вже не так просто – в залі стояв суцільний сміх.
Якщо ж говорити про неформальне спілкування поза аудиторією то саме Володимир Павлович в перші заїзди став законодавцем (адже юрист!) стилю спілкування на основі дружнього гумору, постійних жартів, «посиделок» в атмосфері невимушеного спілкування. До речі саме з «лекторію Глиняного» під час цих «посиделок» виросли потім і згадувані вище «лекторії» Цуканова, Шкляєва і деякі інші. А розповісти Володимиру Павловичу було що починаючи від флоту, цікавинок з історії держави і права, життєвих ситуацій і, нарешті, просто анекдотів які в нього чомусь ніколи не закінчувалися. І хоча він через деякий час як я вже говорив перейшов до юракадемії, ця атмосфера збереглася на всі сім років моєї каденції, а прихід Павла Жанталая лише підтримав традицію.
Глиняний це був сплав професіоналізму, постійного гумору, дотепного слова, кмітливості і бадьорості. Але сталося як сталося – сьогодні його немає.
Резюме
Якось в один з вечорів Ігор Шкляєв розповів нам про курйозний випадок на історичному факультеті.
Офіцер-заочник захищав чи то дипломну, чи то курсову роботу. В кінці виступу комісія попросила його зробити резюме, на що той відповів: «Я офицер, я этого делать не буду…». Після наполягань комісії він все ж пересилив себе, вийшов із-за трибуни і зробив реверанс. Ми теж пересилимо себе, але коротке резюме зробимо.
По-перше. 19 викладачів (серед них один декан, заступник декана, директор наукового центру) про яких ми розповіли, це лише ті, хто приймав участь в роботі ліцею на систематичній основі, впродовж хоча б року-двох. Сюди з повним правом можна було б віднести і ректора (академік Валентин Андрійович Сминтина), який тричі був в ліцеї, провів виїзний ректорат та першого проректора університету (Микола Павлович Коваленко). Останній, до речі, був куратором ліцею від ректорату, постійно був в курсі справ і був в ліцеї чотири рази. Та за кадром залишилася ще група людей, які так чи інакше епізодично приїздили, приймали участь в нашій роботі в Очакові, але не проводили заняття. З ними основні питання вирішувались в Одесі під час наших з Шевчуком візитів. Це ще мінімум 5-6 людей про яких слід було б розповісти, але випускникам і батькам це ні про що не скаже, а часу забере багато. Та й пора закінчувати врешті-решт.
По-друге. Десь в 1999-2000 роках Г.Ф. Крикун, збираючи в архіві міського відділу освіти матеріали для довідника про освітян Очаківщини, попросила в мене відомості про Шевчука і Шестаку. І саме вона тоді вперше наштовхнула мене на думку, що й справді люди Одеського університету, починаючи з Шестаки, за майже 10 років стали нехай і малопомітною(?), але потужною і соціально значущою складовою місцевого освітнього простору.
По-третє, своєю діяльністю вони зробили крім соціальної складової значний внесок в покращення культурного фону міста і очевидно, що їх можливості Очаків до кінця не використав. Вони в надлишку принесли в місто інтелектуальний потенціал якого до цього там ніколи не було і який, по суті справи, в значній мірі виявився незатребуваним.
По-четверте. Навколо ліцею завжди зберігалася інтрига, але вони з честю виконали свою місію. Навіть хльобнувши сповна очаківських пліток і сюрпризів від місцевого маргінесу і не лише. На відміну від Очакова Одеса за 13 років моєї роботи з університетом не порушила жодної своєї обіцянки. Не кажучи вже про пункти угоди по ліцею. Навіть натяку на це не було. Але то вже вибір Очакова. Міська влада після переобрання Ю.М.Іщенка, як говорять хлопці, самоусунулась від контактів з ректоратом і це, мабуть, головна причина розриву.
В. Усіченко
Газета «Чорноморська зірка» №2 від 21.01.2022 г.