Похід до моря. Частина 1 (ФОТО)

17 лист. 2014 р.

Ідея пройти пішки від Парутиного до Очакова одночасно виникла в кількох учасників форуму «Скамейка» і була втілена 24 серпня 2014 року. Жодної символіки в цьому немає: просто наступний день був вихідним, тож після походу можна було відпочити й відновити сили.

Чому обрали саме цей маршрут? По-перше, хотілося на власні очі побачити урочище Ста Могил, по-друге — ще раз побувати на мисі Остен-Сакена. Крім того, десь у цьому районі розташовувалося засноване князем Вітовтом місто Дашів і стояв межовий камінь, установлений тим самим Вітовтом для позначення кордонів Великого князівства Литовського.

ПАРУТИНЕ

Тож рано-вранці першим автобусом ми приїхали до села Парутине. Цікаво, що Парутине — ровесник Миколаєва: село заснували некрасівці-старовіри, які втекли з Дону 1708 року після поразки повстання Кіндрата Булавіна. Отаман Ігнатій Некрасов повів їх на територію сучасної Румунії, де вони й досі живуть компактною громадою. Некрасівці звели тридцять сім будинків і каплицю, займалися хліборобством та рибальством. Але після того, як 1792 року Катерина II подарувала графу Іллі Безбородьку 12 тисяч десятин землі на правому березі Бузького лиману, некрасівці залишили засноване ними поселення й повернулися на береги Дністра.

До 1917 року село називалося Іллінським на честь графа Безбородька, а згодом дістало назву Парутине від Парутинської балки, у якій воно розташоване.

За радянських часів у Парутиному був колгосп імені Леніна, а 1969 року на його базі заснували винрадгосп «Ольвія», що спеціалізувався на вирощуванні винограду й виробництві вина. Його річний прибуток перевищував мільйон карбованців.

З 1985 до 2005 року господарством керував Федір Антонович Іванов, уродженець села Стара Богданівка. За його керівництва винрадгосп вирощував елітні сорти винограду, з якого виготовляли шампанське, закарпатські коньяки та деякі сорти кримських вин.

У центрі Парутиного односельці встановили пам’ятник своєму керівникові, Герою України Федору Антоновичу Іванову.

Серед інших пам’яток села — меморіал жителям Парутиного, які загинули в роки війни. Із двохсот п’ятдесяти парутинців, що пішли на фронт, сто дев’ятнадцять не повернулися додому…

Звісно, ми не могли оминути місцевий цвинтар у пошуках кам’яних хрестів.

У коментарях до однієї з наших поїздок ішлося про унікальність парутинських хрестів, але, відверто кажучи, вони не справили на нас особливого враження: багато з того, що там є, ми вже бачили в інших місцях.

А ось такої надмогильної споруди ми не бачили ніде. На ній немає жодного напису, тому важко сказати, що це таке, але ніша для свічок і приношень є. Визначити час установлення цієї споруди також не вдалося.

Поруч із цвинтарем стоїть церква Святого Олександра Сідського — майже невідомого в нас святого. Ось які відомості про нього вдалося знайти: «Священномученик Олександр, пресвітер у Сіді, постраждав за Христа під час гонінь за імператора Авреліана (270–275). Святого допитав правитель Антонін і віддав на жорстокі тортури. Але, дивовижно збережений Господом, святий із надзвичайним терпінням переніс усі муки й зрештою був обезголовлений».

Церкву збудував 1901 року граф Кушелєв, але за радянських часів її спіткала доля багатьох храмів — вона була зруйнована. Відновили церкву лише 2000 року. Тут немає золотих бань і мармурових сходів, але саме це чомусь наводить на думку, що традиційна українська церква має виглядати саме так.

Близькість археологічного заповідника «Ольвія» позначається на оздобленні деяких будинків. На одній із вулиць кам’яний паркан прикрашено справжніми грецькими амфорами, проте переважну більшість парканів оздоблюють стилізовані грона винограду — культури, що стала символом Парутиного.

УРОЧИЩЕ СТА МОГИЛ

За однією з легенд, в урочищі Ста Могил поховано сто сарматських — за іншою версією, скіфських — вождів. Так це чи ні, кожен вирішує сам, але невеликі кургани в урочищі розташовані не хаотично, а довгими рядами. Ми брели жорсткою вигорілою травою від кургану до кургану, на деякі з них піднімалися. Невже тут справді поховані вожді? Тоді чому кургани досі не розграбували? А якщо ні, то що в них?

Утім, це справа істориків та археологів, а наше завдання — пройти цією місцевістю, не завдавши їй шкоди. На жаль, аж до самого мису Сакена земля порита рівними прямокутними ямами. Хтось наполегливо шукає давні скарби, розкидаючи полем уламки амфор і глеків. А в одному з розкопів якийсь естет виклав із цих черепків нехитрий візерунок.

МИС САКЕН

Мис Сакен — сучасна назва Сарикальського мису. Восени минулого року стараннями Михайла Івановича Кондратьєва на мисі встановили пам’ятну дошку на честь подвигу капітана другого рангу Рейнгольда Остен-Сакена, який 20 травня 1778 року пожертвував життям, аби не потрапити в турецький полон. Остен-Сакен із палаючим смолоскипом увійшов до порохового льоху своєї шлюпки тієї миті, коли його оточили тринадцять турецьких кораблів. Його обезголовлене тіло хвилі винесли на берег неподалік села Дмитрівка Очаківського району. Там установили поклонний хрест, а учні Дмитрівської школи посадили навколо нього горіхи. З об’єктивних причин ми не змогли дійти до цього місця, тож прохання Михайла Івановича перевірити, чи прижилися горіхи, залишилося невиконаним…

Щодо самого мису Сакен, то було приємно побачити, що ні пам’ятна дошка, ні встановлена поруч лавка за цей час не постраждали, хоча з обох боків мису ми зустріли чимало відпочивальників.

Тим часом наша подорож жовтим степом тривала. Ми рухалися в бік мису Сари-Камиш і села Дніпровське. Десь тут колись стояв Дашів, хоча різні картографи розміщували його в різних місцях — від Радсаду до сучасного Очакова. Та скільки ми не вдивлялися в рельєф, ніде не було навіть натяку на рештки старовинних споруд, а тим паче на межовий камінь, установлений князем Вітовтом. Звісно, за шість століть мало що могло зберегтися, особливо якщо згадати, що після смерті Вітовта татарські племена цілеспрямовано руйнували все ним збудоване — від митних веж до великих населених пунктів.

Чи можна вбити зайця електричним подовжувачем?

Якоїсь миті нам здалося, що ми натрапили на дуже давні руїни, і ми кинулися до прямокутного каменя, що самотньо стояв посеред трави. На жаль, це виявилися рештки якоїсь сучасної споруди. Поки ми міркували й гадали, що б це могло бути, Льоша Кравченко знайшов старий подовжувач на три розетки в круглому пластмасовому корпусі й, добре розмахнувшись, кинув його в кущі. Раптом з-під куща щось вискочило й почало кружляти степом. Виявилося, що в траві від спеки ховався заєць, а ми порушили його відпочинок. Якось недобре вийшло: і Дашева не знайшли, і зайцеві відпочити завадили…

ДНІПРОВСЬКЕ

Дніпровське — це дві вулиці вздовж урвистого берега. Колись воно називалося Сари-Камиш, як і мис, на якому розташоване село. Вважається, що в перекладі з тюркської ця назва означає «жовтий очерет». Можливо, колись Дніпровсько-Бузький лиман був прісним і на його берегах ріс очерет. Тепер цього вже немає, а назва залишилася, тільки в нашій вимові вона звучить як Царі-Камиші, або просто Царі.

З розповідей любителів риболовлі відомо, що цей район — одне з найкращих рибних місць в обох лиманах. Особливої містики місцевості додає розташоване неподалік урочище Ста Могил, тож деякі гарячі голови вигадали цілу сакральну історію про закопані тут скарби, які охороняють поховані в цих місцях скіфські царі.

Саме Дніпровське — зовсім невелике село. Із закладів соціально-культурної сфери тут лише дві крамниці та військовий меморіал на згадку про земляків, які загинули в роки Великої Вітчизняної війни. Є ще якась повоєнна будівля, призначення якої через вихідний день так і залишилося нез’ясованим. Це могла бути як сільська рада, так і дитячий садок.

Під селом — каламутні хвилі лиману. Я сказав «під селом», бо висота урвища, на якому стоїть Дніпровське, сягає сорока метрів. Якщо поглянути згори на вузький піщаний берег, відкривається досить привабливий краєвид: білий пісок, довгий ряд зелених дерев і сірі хвилі, що ліниво лижуть берег довгим мокрим язиком.
Тут ми вирішили перекусити й спустилися до води одним із більш-менш пологих схилів. Саме там на нас чекала ще одна несподіванка.

Корови-альпіністки

Кут нахилу стежки становив приблизно сорок п’ять градусів, тож ми передбачали нелегкий спуск і підйом.

Аж тут Льоша Кравченко звернув нашу увагу на сліди тварин на схилі: «Дивіться, коров’ячі!» Ми пожартували з цього приводу й пішли вниз. Коли наш обід добігав кінця, ми зрозуміли, що жартували даремно. Упираючись у землю всіма чотирма ратицями й здіймаючи хмари пилу, до води спускалися кілька десятків корів. При цьому вони ще й примудрялися скубти траву на схилі. Одна за одною корови виходили на берег, заходили в лиман і з насолодою пили каламутну воду, яку прибій гнав до берега. Ми встигли зняти лише частину цього видовища, але так і не побачили, як тварини підіймаються вгору: час було рушати далі.

На цвинтарі сфотографували кам’яні хрести, що збереглися до наших днів.

Зрозуміло, що вони з’явилися вже після взяття Очакова Суворовим, хоча у взаєминах християн із мусульманами не все було однозначно. Турецьких поховань ми не побачили й, присівши перед дорогою, вирушили в бік села Солончаки.

СОЛОНЧАКИ

Солончаки, або Аджиголка, свого часу змінили місце розташування. Старе село лежало трохи західніше від нинішнього, і від нього залишився тільки цвинтар. На місці сучасного села колись був хутір. Згодом жителі Аджиголки облаштувалися на хуторі, а від старого села не лишилося й сліду: що можна було забрати із собою — забрали, а решту за давньою традицією розтягли. Тепер там баштан, поруч із яким розташований цікавий старий цвинтар із незвичайними похованнями.

У Солончаках сталася одна історія, яка особисто на мене справила приємне враження. Льоша з Дімою фотографували на новому цвинтарі, а ми зі Світланою влаштувалися неподалік чекати на товаришів. З нашого місця було добре видно, як за хлопцями уважно спостерігала літня жінка, що мешкала поруч із цвинтарем. Потім несподівано почувся галас, і чоловік середнього віку побіг на цвинтар з’ясовувати, що відбувається.

Виявилося, що хлопців прийняли за шукачів старовинних монет — мабуть, такі випадки тут уже траплялися. Усе закінчилося добре: непорозуміння з’ясувалося, а нам навіть трохи розповіли про історію Солончаків. Саме тоді ми й дізналися про інший, давніший цвинтар. А ще зробили для себе висновок: нас тут ніхто не знає, ми приїжджі, тому за можливості варто пояснювати місцевим жителям, хто ми й навіщо сюди завітали.

Повертаючись до старого цвинтаря, зазначу, що там є надгробок із доволі інтригуючою епітафією: «Тут спочиває прах велелюбної дружини Фіони Микитівни Скорикової». Тепер наші колеги намагаються за метричними книгами з’ясувати, ким була Фіона Скорикова і в чому саме полягала її велелюбність.

Крім того, ми вперше побачили на могилах литі чавунні хрести з ликами янголів та іншими прикрасами. Раніше такі хрести нам ніде не траплялися.

ДОЩ

Подальшу подорож перервав раптовий дощ. Перші його ознаки з’явилися ще в Солончаках, але по-справжньому він почався, коли ми подолали половину шляху до Дмитрівки. Ми планували відвідати поклонний хрест, установлений Михайлом Івановичем Кондратьєвим восени минулого року неподалік цього села. Ми були присутні на тій події, а тепер хотіли перевірити, чи прижилися горіхи, які тоді посадили навколо хреста місцеві школярі. Проте дощ скасував наші плани.

Та навіть побачене нас вразило. По-перше, вітряки, які надають українському степу рис голландського краєвиду. Їх тут не менш як десяток, і вони справляють враження розумних істот. По-друге, наш позаштатний орнітолог Олексій Кравченко звернув увагу на самотнього птаха в небі: «Це пелікан, але чому він один? Зазвичай ці птахи поодинці не літають». А трохи згодом нам пощастило побачити зграю пеліканів у всій красі. Подув сильний південний вітер, по дорозі застукали перші краплі дощу. Раптом між вітряками з’явилася строката стрічка, яка, звиваючись на вітрі, рухалася йому назустріч. То були пелікани, що летіли на невеликій висоті. Долаючи опір вітру, птахи вперто прямували до своєї мети…

А наша мета цього разу виявилася недосяжною: раптовий дощ зруйнував усі плани. Тож, зупинивши в Дмитрівці автобус, ми поїхали до Очакова, а звідти — додому. І лише невгамовний Олексій Кравченко вирішив пройти запланований маршрут до кінця. І пройшов! Але про це він колись розповість сам.

А ось, до речі, і він — оглядає околиці, немов наші далекі предки, у пошуках нових пригод…